23 травня — не просто дата в календарі. Це день, коли серце України б’ється гучніше. День, коли ми вшановуємо тих, хто поставив свободу народу вище за власне життя.
Цей день народжений із болю втрати й гідності спротиву. Саме 23 травня 1938 року на чужині загинув Євген Коновалець — людина-епоха, полковник армії УНР, засновник та провідник Організації Українських Націоналістів. Його вбивство стало болючим ударом, але й точкою зростання — у 1941 році Другий Великий Збір ОУН проголосив 23 травня Днем Героїв.
З того часу ми згадуємо не лише Коновальця. Ми вшановуємо усіх борців за волю України:
– від мужніх воїв Київської Русі,
– до непокірних козаків доби Гетьманщини,
– від січових стрільців і воїнів УНР,
– до повстанців УПА, які билися в лісах і горах, не маючи ані держави, ані тилу.
Це — наші корені, наша кров, наше ім’я.
Сьогодні історія знову пишеться не пером, а кулею. Тисячі новітніх Героїв — з окопів, з медпунктів, із неба, з моря — тримають над Україною її небо, її гідність, її майбутнє. Кожен боєць, кожна волонтерка, кожен медик — це продовження великої традиції нескорених.
День Героїв — це про вдячність. Про пам’ять. Про обов’язок.
Це день, коли ми схиляємо голови перед світлою пам’яттю полеглих.
Це день, коли стискаємо кулаки й кажемо: “Ми не маємо права забути. Не маємо права здатися.”
Це день, коли дивимося в очі нашим Захисникам і промовляємо:
“Дякуємо, що ви є. Дякуємо, що стоїте.”
Жити в один час із Героями — це честь.
Плече до плеча, серце до серця — ми виборюємо своє.
Слава Україні!
Героям — слава!
