Попри поважний вік, а Єві Трохимівні Супрунюк уже 84 роки, її енергії та працелюбності можуть позаздрити й значно молодші люди. Щодня вона порається по господарству: доглядає свиней, кіз і курей, обробляє город, дбає про фруктовий сад, а влітку й восени варить запашне домашнє варення. Не забуває й про своїх чотирилапих улюбленців — двох стареньких собачок, одна з яких, попри втрату лапки, оточена особливою турботою та любов’ю господині. Від світанку й до вечора Єва Трохимівна знаходить собі роботу. Та найбільше вражає її щира доброта, яка світиться в очах. У них — любов до дітей і онуків, до рідного Баєва, до людей, які живуть поруч, і до України. Саме такі люди є справжньою опорою села, зберігаючи його традиції, людяність і тепло родинного вогнища.
— Я родом із села Річиця, що на Ратнівщині, — привітно усміхаючись, починає свою розповідь Єва Трохимівна. — Наші батьки жили на хуторі й виховували вісьмох дітей. Родина у нас була великою, дружною і дуже побожною. Один із моїх братів згодом став священником православної церкви, а інший — пресвітером протестантської громади. Батьки були надзвичайно працьовитими людьми й із раннього дитинства привчали нас до праці. Кожен мав свої обов’язки, тому ми вміли все: працювати в полі, доглядати город і сад, поратися біля худоби, допомагати по господарству. До школи мені доводилося щодня долати чотири кілометри. І в дощ, і в сніг, і в мороз я пішки ходила на навчання. Попри це, вчитися мені дуже подобалося. Я із задоволенням відкривала для себе нові знання і завжди чекала нового шкільного дня. Згодом хутори ліквідували, і наша сім’я переїхала до села. Школа тоді містилася у звичайній сільській хаті, яка належала бабі Гапці. Я й досі пам’ятаю цю добру, лагідну жінку, яка завжди зустрічала дітей із теплом і щирою усмішкою. Добре закарбувалися в пам’яті й важкі повоєнні роки. Батьки часто розповідали, що під час війни я тяжко захворіла на коросту. Через нестерпний свербіж мама з бабусею ночами майже не змикали очей, постійно були поруч і намагалися полегшити мої страждання. Війна не оминула й нашу родину. Згоріла батьківська хата, і певний час ми жили в добрих людей на хуторі, які прихистили нас у найважчий період. Особливо пам’ятаю голодний 1947 рік. Їжі катастрофічно бракувало. Люди збирали жолуді, сушили їх, мололи, змішували з житнім борошном і гречаною половою, а вже з цієї суміші пекли хліб. Назавжди закарбувався ще один спогад. Якось батько приніс із колгоспу два кілограми пшениці. Для нас це було справжнє багатство. Зерно змололи на жорнах, а мама зварила кашу.
І така та каша видалася доброю й смачною напівголодним дітям, що Єва Трохимівна й досі зі сльозами розповідає, що пам’ятає її смак. То були важкі роки. Батьки ночами ходили на власний город, звідки приносили снопи. Обмолочували їх при завішених ряднами вікнах і,трохи обмолочені, крадькома несли назад. Бо радянська влада відбирала більшу частину врожаю. Велика родина завжди має великі потреби, тож після закінчення сьомого класу Єві довелося відкласти навчання й піти працювати. Разом із подругами вона вирушила за тисячі кілометрів від рідної домівки — до Кустанайської області Казахстану, де сезонні робітники доглядали баштани та збирали врожай. Дівчина полола кавуни, працювала на току, не боячись важкої фізичної праці.
— Пам’ятаю, які там були вітри, — згадує вона. — Перед виходом у поле доводилося так замотувати голову хусткою, щоб відкритими залишалися лише очі. Вітер здіймав хмари пилу й жбурляв просто в обличчя дрібне каміння. Працювати було нелегко, але ми були молоді й витривалі. Згодом доля закидала й на сезонні роботи до Саратовської та Пензенської областей.
Вродлива, щира, працьовита українська дівчина не залишалася без уваги. Її кликали заміж, пропонували залишитися назавжди. Та серце вперто тягнуло додому — до рідного села, до батьків, до української землі.
— Де б не була, завжди знала: моє місце — в Україні, — усміхається Єва Трохимівна.
Саме вдома вона зустріла своє справжнє кохання. У 1964 році вийшла заміж, створила міцну родину й розпочала новий, щасливий розділ свого життя.
— Мій чоловік був надзвичайно доброю людиною, — з легким сумом говорить Єва Трохимівна. Її «друга половинка» вже багато років спочиває у Засвітах, але пам’ять про нього й досі зігріває її серце. — Він дуже любив мене, поважав, ніколи не цурався домашньої роботи. Завжди був поруч, завжди готовий допомогти. Чоловік мав по-справжньому золоті руки. Не було такої справи, за яку він не взявся б і не виконав її на совість. Він перекривав дахи на будинках, копав і поглиблював криниці, мурував печі, виготовляв столярні вироби, будував оселі. За що б не брався — усе виходило міцно, красиво й надійно. Люди знали його як справжнього майстра. Його поважали не лише за вмілі руки, а й за чесність, порядність і готовність прийти на допомогу. Він ніколи не відмовляв тому, хто потребував підтримки.
Господь благословив подружжя Супрунюків п’ятьма дітьми, яких вони виховали в любові, праці та повазі до людей. Кожен із них знайшов свій життєвий шлях, але всіх і досі єднають міцні родинні зв’язки. Син Віктор живе у Баєві. Він виростив чотирьох дітей. Односельці знають його як доброго господаря, мудру, щиру й надзвичайно чуйну людину, яка завжди готова підтримати тих, хто потребує допомоги. Донька Тетяна нині мешкає у польському Вроцлаві. Валентина працює у туристичній сфері й на пасажирських корабликах знайомить мандрівників із красою Дунаю. Доньки Лариса та Ніна живуть у Луцьку, де створили власні сім’ї. Та найбільшою гордістю Єви Трохимівни є не професійні здобутки дітей, а те, що вони зберегли найцінніше — любов і повагу одне до одного.
— Діти у мене крепко добрі, — з теплотою каже вона. — Турботливі, щирі, дружні. Вони завжди підтримують одне одного, разом переживають труднощі, допомагають у скрутну хвилину й щиро радіють успіхам кожного. Для матері немає більшого щастя, ніж бачити, що її діти живуть у злагоді й залишаються справжньою родиною.
Саме такою є родина Супрунюків — великою, дружною і згуртованою, де любов, взаємоповага та підтримка передаються з покоління в покоління. Попри життєві відстані, вони часто збираються разом, підтримують одне одного, ділять і радощі, і труднощі. Для них сім’я — не просто слово, а найбільша цінність, яку вони бережуть із покоління в покоління.
— Це справді золота родина, — з щирим захопленням говорить відома художниця Світлана Луцюк. — Вони завжди разом, завжди поруч одне з одним. А Єва Трохимівна — серце цієї великої родини, її берегиня. Мудра, надзвичайно добра, щира і невтомна трудівниця. Вона, мов бджілка, усе життя дбала про дітей, онуків, домашній затишок, навчила своїх рідних любити працю, поважати людей і берегти сімейні цінності. Саме завдяки таким матерям і бабусям народжуються міцні родини, у яких кожен знає: що б не сталося, вдома завжди чекають, зрозуміють і підтримають. І, мабуть, це і є найбільше багатство, яке можна залишити своїм дітям та онукам.
Так склалося, щощо в рідній Річиці колгосп був небагатим, а заробітки — мізерними. Родина ж тим часом зростала, діти підростали, і подружжя дедалі частіше замислювалося над тим, як забезпечити їм краще майбутнє. Саме тоді молодша сестра Єви Трохимівни, яка вже оселилася в Баєві, почала кликати рідних до себе. Порадившись між собою, Супрунюки наважилися на важливий крок — переїзд. У Баєві вони звели власну оселю, яка стала справжнім родинним гніздом. Господар одразу взявся до роботи: трудився трактористом у місцевому колгоспі, працював на плантаціях хмелю, де цінували його працьовитість і майстерність. Єва Трохимівна працювала на польовій ланці, не цураючись жодної роботи. Життя було нелегким, але звичка до праці допомагала долати будь-які труднощі. Коли з’являлася можливість, подружжя виїжджало на сезонні заробітки, аби заробити додаткову копійку для великої сім’ї. Вдома ж завжди чекало чимале господарство: свині, птиця, дві корови, город і сад. Роботи вистачало від світанку до смеркання, та саме завдяки щоденній наполегливій праці Супрунюки зуміли поставити дітей на ноги, навчити їх цінувати хліб, поважати людей і не боятися жодної роботи.
— Нині, дякувати Богу, є все і маю лише одну мрію, — зі сльозами на очах зізнається Єва Трохимівна. — Щоб закінчилася ця страшна кровопролитна війна. Щодня дивлюся новини й не можу стримати сліз. За кількасот кілометрів від нас гинуть молоді хлопці й дівчата, чоловіки та жінки — військові й мирні люди. Руйнуються домівки, школи, лікарні, храми… Серце розривається від болю, коли бачиш усе це. Тому щодня молюся до Бога, аби Він якнайшвидше зупинив це лихо, подарував Україні мир, а всім нашим захисникам і захисницям — життя та щасливе повернення додому.
Її слова прості, але в них — біль тисяч українських матерів і бабусь, які найбільше прагнуть не багатства чи достатку, а лише одного — щоб на рідній землі знову запанував мир. Саме з цією надією і молитвою Єва Трохимівна зустрічає кожен новий день.
Попри поважний вік, Єва Трохимівна не втрачає жаги до життя, нових відкриттів і подорожей. Разом із доньками, вона вже побувала у кількох країнах Європи. Найбільше її вразила Італія. З особливим теплом жінка згадує величний Рим — місто, де на кожному кроці оживає історія, а також неповторну Флоренцію, яку недаремно називають музеєм просто неба. Саме тут народилися й творили Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Данте Аліг’єрі, Галілео Галілей та Амеріго Веспуччі. Вузенькі вулички, старовинні палаци, величні собори та безцінні мистецькі шедеври залишили у серці жінки незабутні враження. Не менш сильні емоції подарувала й подорож до Відня. Особливе захоплення викликав палац Шенбрунн — колишня літня резиденція династії Габсбургів. Велична архітектура, розкішні інтер’єри та просторі сади справили на неї незабутнє враження. Єва Трохимівна із захопленням розповідає, що палац налічує понад 1400 кімнат і є справжньою окрасою австрійської столиці. Втім, була серед її мандрів і така, про яку згадувати нелегко.
— Найважче було побувати в Освенцимі, — тихо каже вона. — Саме там під час Другої світової війни нацисти створили найбільший концтабір смерті Аушвіц-Біркенау. Важко усвідомити, що в цьому місці було закатовано понад мільйон людей. Коли ходиш територією меморіалу, серце стискається від болю. Такі місця назавжди залишаються в пам’яті й нагадують, до чого може призвести людська ненависть.
Єва Трохимівна зізнається, що після цієї поїздки ще глибше зацікавилася історією. Нещодавно знана художниця Світлана Луцюк подарувала їй книгу «Аушвіц», яку вона прочитала з великим захопленням.
— Я дуже люблю читати, — усміхається жінка. — Іноді навіть шкодую, що свого часу не стала бібліотекаркою. Мабуть, тоді перечитала б усі книги, які тільки є на світі.
