Нині слава про Івана Душака лине далеко за межі рідного села Баїв. Часто його називають “Баївською легендою” і кажуть, що в нього “золоті руки”. І справді – про цього чоловіка можна писати книгу! Ще б пак! Адже Іван Анастасійович є знаним бджолярем, директором Клубу-музею села та Волинського бджільництва, чудовим художником, гарним господарем і справжнім патріотом.
- Мох батьки працювали у колгоспі, – розповідає усміхнений, привітний чоловік. – А ось дідусі були лікарям. Один допомагав людям, а інший лікував тварин. Моя мама була творчою людиною і дуже любила вишивати. Нерідко і я брав у руки голку з ниткою і допомагав їй. У мене й досі залишилися речі, які ми вишивали разом. А одного разу вона попросила мене намалювати якийсь узор для вишивки. Взявши учнівський зошит в клітинку, я намалював красивий узор. А згодом і цілу, чималу, картину – розкішний ліс, олені, ведмідь, який лізе по стовбуру дерева. І так ця картина сподобалася мамі, що вона її вишила. Опісля за цією схемою картину вишила ще одна майстриня в селі, а тоді ще вишивальниця з Луцька. Одного вечора прийшов мій дідусь, отой, який працював ветеринаром, і попросив мене намалювати півника. Коли малюнок був готовий, дідусь похвалив роботу і дав мені три копійки. Тоді, а ще для дитини, це були гроші – можна було купити три склянки солодкої газованої води.
На фото: Іван Анастасійович демонструє картини
Відтоді Іван з друзями почав малювати. Вступив у ПТУ №18, а тоді його призвали до армії. Строкову службу проходив у тодішньому Ленінграді. Там же закінчив художнє училище. Розмальовував стіни в армійських приміщеннях, малював бойові листи, солдатів, тощо. Після демобілізації знайомий білорус почав кликати його на роботу в міліцію, де й сам служив.
- Мені ця пропозиція з самого початку була не до душі, – ділиться спогадами чоловік. – Однак пішов на медогляд. Як нині пам’ятаю, почав розглядати якісь плакати в кабінеті лікаря і коли вона щось сказала, то я не розчув і перепитав. Відверто кажучи, у мене з дитинства трішки слабкий слух, то лікар, очевидно, це зауважила. Так я й не пройшов той медогляд. І, взявши квиток на потяг, повернувся додому. Завершив навчання у ПТУ №18. Закінчив школу водіїв і працював у Баївському колгоспі. Почалися трудові будні – робота, а тоді домашні клопоти. А згодом трапився випадок, який змінив моє життя. Якось ми готувалися до жовтневих свят. Я малював транспаранти на парад і Зоя, одна із дівчат, які були у клубі, торкнулася рукавом фарби. А одягнена вона була в новісінький, гарненький кожушок, який їй тільки-но купили батьки. Звісно, замуравши нову одежинку, вона розплакалася. А я з Ленінграду привід дуже якісний розчинник. Тож кинувся рятувати той кожушок. На знак вдячності вона принесла домашній вишняк, тож ми усі, дівчата та хлопці, посмакували ним. А тоді я вперше провів Зою додому. Відтоді ми почали спілкуватися більше, а тоді зустрічатися. І, зрештою, одружилися. До речі, свого часу мій дідусь кохав її бабусю, згодом мій батько – її маму.
На фото: Картини митця захоплюють
Чоловік працював водієм, возив брагу, спирт. А згодом його тесть, який доглядав колгоспну пасіку, відчув, що сили тануть і підійшов до голови колгоспу з проханням підшукати йому заміну. Почали перебирати кому можна було б довірити цю справу.
На фото: Скульптури ведмедів бджоляр виготовив власноруч
- А зрештою голова колгоспу й сказав, аби справу передав зятеві, тобто мені, – розповідає Іван Анастасійович. – Відверто кажучи, бджолярство мене цікавило, тому й погодився. Коли прийняв пасіку, то було 14 пнів, як раніше називали бджолосім’ї. А вже через три роки вже було 110 вуликів. Отак і пов’язав своє життя із крилатими трудівницями так, що вже й життя свого не уявляю без пасіки. Найдорожчі люди – кохана дружина, донька, зять, онуки залюбки допомагають.
На фото: Пасічник біля диво-вулика, де можна поспостерігати за життям крилатих трудівниць
Згодом чоловік, який багато років входить до Братства бджолярів Землі Волинської «Ройовий Стан» погодився на пропозицію братчиків стати директором Клубу-музею села та Волинського бджільництва. Приміщення знаходиться на одному із пагорбів, якраз навпроти місцевого храму.
На фото: У Клубі-музеї багато вишитих картин та старовинних речей
На фото: Особливу увагу привертає макет місцевої святині
У затишній будівлі, прикрашені як новими, так і старовинними вишиванками, неймовірна атмосфера спокою, добра і меду.
На фото: Частинка експонатів Клубу-музею
На фото: Директор проводить екскурсію
Тут можна побачити гранату часів Першої світової війни, кавомолку 1812 року, першу англійську булавку, ткацький верстат 1877 року та багато інших автентичних цікавинок. Адже тут зібрано понад дві з половиною тисячі експонатів. А ще Іван Анастасійович власноруч змурував тут піч, в якій взимку до приїзду гостей готують усілякі смаколики.
На фото: Піч Іван Анастасійович змурував власноруч
- Мені цікава історія України та особливо рідного села, – каже пан Іван, який також є місцевим краєзнавцем. – Тут, у Клубі-музеї, знаходиться чимало товстезних папок з інформацією про історію Баєва, людей, які тут мешкали. Тому мрію про те, аби знайшлася людина, яка б змогла систематизувати всю цю інформацію і написати книгу про наше село.
На фото: У Клубі-музеї, знаходиться чимало товстезних папок з інформацією про історію Баєва, людей, які тут мешкали.
Івана Анастасійовича та Зою Зосимівну у селі часто називають “лебединою парою”. Разом виховали доньку, онуків один із яких нині відстоює територіальну цілісність нашої Батьківщини. Разом працюють на пасіці, дбають про Клуб-музей. Разом моляться про той день, коли закінчиться війна й усі наші захисники та захисниці здоровими повернуться до рідних домівок. Нехай Господь оберігає цю милу, привітну, працьовиту і талановиту пару на многі і благі літа!
На фото: Художник любить створювати пейзажі та картини, на яких є пасіка
На фото: Одна із “жартівливих” картин “Баївської легенди”
