Є миті, які закарбовуються в серці назавжди. Для нас такою стала зустріч із Митрополитом Луцьким і Волинським Михаїлом – надзвичайно розумною, мудрою й віруючою людиною, яка гармонійно поєднує в собі талант управлінця, досвід господарника та щиру відданість духовному служінню.
На фото: Владика Михаїл – духовний пастир Волині
- Високопреосвященніший Владико, розкажіть трішки про своє дитинство, адже воно припало на той час, коли богоборча влада не дозволяла ходити до храму.
- Так, це був дуже складний час для Церкви. Радянська влада робила все, аби знищити Церкву – закривала і руйнувала храми, знищувала монастирі, забороняла вірянам відвідувати богослужіння. Я народився в глибоковіруючій родині де була щира любов до України. Мої дядьки входили до складу Організації українських націоналістів. За свою любов до Батьківщини один із них потрапив до в’язниці, а інший поплатився життям – його розстріляли. Тому в родині завжди не сприймали владу “червоних”. З дитинства нас виховували в любові до рідного краю та держави. Пригадую, як мама водила мене до храму, як у родині ділилися історіями про життя святих, яких у ті дні вшановувала Церква. Традиції свят, молитви та духовні звичаї були невід’ємною частиною нашого виховання. У рідному селі Лосятин, що на Тернопільщині, храм діяв навіть в роки богоборчої влади. І нерідко після свят вчителька підіймала мене і висміювала за те, що відвідував храм. Тож на великі свята я ходив у Свято-Успенську лавру, де завжди було багато людей і було легше “загубитися”.
- Ви закінчили Ленінградську духовну семінарію. А чим зумовлений саме такий вибір, адже в Україні тоді також функціонували такі заклади освіти?
- Таким було благословіння мого духівника – майбутнього Митрополита Луцького і Волинського Якова (Панчука). Ми з ним земляки, він дружив із моїми батьками та мав великий вплив на моє духовне зростання. І коли я закінчив школу, він благословив мене на навчання у Ленінградській духовній семінарії, в якій свого часу навчався сам. Попри те, що я навчався в Росії, у мене ніколи не виникало навіть роздумів щодо того, який патріархат обрати – я чітко розумів, що в Україні українським повинно бути усе: мова, Церква. До того ж мій брат був духівником Київського патріархату. Я розумів, що моє місце – в Україні. Тож закінчив Київську духовну академію і 9 жовтня 1997 року Митрополит Луцький і Волинський Яків (Панчук) висвятив мене на диякона.
На фото: Могила Митрополита Луцького і Волинського Якова – духівника владики Михаїла
- В чому, на Вашу думку, причини російсько-української війни?
- На мою думку, їх є дві. Перша полягає в ідеології наших сусідів, яка базується на нацизмі, людиноненависництві. Це дух росіян які не можуть без війни. Протягом століть вони вели загарбницькі війни. І після 2014 року усі розуміли, що повномасштабне вторгнення до України це просто питання часу. Щодо другої причини, то вона у тому, що ми перестали любити Україну. Адже коли любиш, то оберігаєш, захищаєш, дбаєш. А що робили ми? Роззброїли, віддали атомну зброю. Причому, навіть не продали, аби отримати гроші на розвиток країни, а просто віддали. Скоротили армію. У нас немає флоту, авіації, ППО. Подейкують, що свого часу Наполеон Бонапарт сказав “Хто не бажає годувати свою армію, невдовзі буде годувати чужу”. Історики й досі ведуть дискусії щодо того, чи справді це його слова. Однак цей вислів сповнений мудрості. Вороги окупували Крим, частину Донбасу. І попри це у нашій армії знову корупція – ми пам’ятаємо новини про яйця по 17 гривень і куртки по сто доларів. Попри все у нас і досі радянсько-російські принципи. З 2014 до 2022 року ми мали достатньо часу, аби належним чином озброїтися. Але чи було це зроблено? Дякувати Богу, що повномасштабне вторгнення розпочалося не у 2015 році. Бо за цей час ми стали свідомими. Ми змінилися. Змінилося наше відношення до війська, до полеглих Героїв, усвідомлення усіх ризиків. Люди перелаштувалися. Народ згуртувався і став на захист Батьківщини. Щодо державних мужів, то їм ганьба!
- Люди з нетерпінням очікують перемоги, охоче читають статті у ЗМІ де експерти розповідають про прогнозований час того, коли це відбудеться. Яка Ваша думка з цього приводу?
- Передусім давайте розберімося у тому, хто що називає перемогою. Знищення Росії? Відновлення територіальної цілісності України в рамках кордонів 1991 року? Вступ до НАТО? Вступ до ЄС? Я вважаю, що ми вже перемогли! Ми, українці, живемо на своїй землі! Люди одружуються, народжують діточок, будують домівки. І це вже – перемога над своїм страхом. Перемога над власними сумнівами, ваганнями. Коли окупанти здійснюють чергову атаку, я виходжу і бачу, людей які біля собору та на площі стоять і моляться. Також в освітлених вікнах квартир видно, як наші земляки стоять і моляться. Якось трапилося, що вночі після того, які наші ППО збили ворожі дрони, молоді люди почали співати “Ще не вмерла Україна”. І це прекрасно! Це перемога! Бо люди стали більш свідомим, вони перебороли страхи, вони дивляться в майбутнє з вірою у краще! Нашою буде та територія, яку ми самі собі відвоюємо. Звісно, хотілося б, аби було, як у прислів’ї наших предків: “Від Любліна до Сахаліна – всюди вільна Україна”.
- Інколи можна почути доволі гострі суперечки щодо того, чи місце іконам на яких зображені російські святі у храмах ПЦУ. Одні стверджують, що коли Господь прославив їх у лику святих, то вони можуть бути у храмах. А інші категорично проти, особливо після початку повномасштабного вторгнення. Яка Ваша думка?
- Це питання складне і водночас дуже просте. Доцільність присутності тих чи інших ікон варто обговорити через призму історичних та політичних контекстів. Передусім слід прочитати життя того чи іншого святого. І якщо він не любив Україну, був відвертим українофобом, то постає питання, чи місце іконі того святого у храмах ПЦУ? Думаю, що відповідь є очевидною. Це ж стосується і святкування дат, які відображали ті історичні події, які були пов’язані виключно із Москвою. Приміром, ікона російського імператора Миколи ІІ, адмірала Федора Ушакова, князя Олександра Невського. Ці люди відомі своїми українофобськими позиціями, тому їм не місце в українських церквах.
- Нерідко можна почути й суперечки щодо того, як правильно звертатися до священника – одні стверджують, що звернення “отче”, “батюшко” є похідними від російських “отец” і “батюшка-царь”. Інші ж пов’язують звернення “батюшка” зі словом “батько”, а “отче” зі словами молитви “Отче наш”. Яка Ваша думка?
- В усьому цивілізованому світі, вперше спілкуючись з людиною, заведено запитувати: “А як до Вас звертатися?”. І тоді усі питання і сумніви відразу відпадуть. Щодо звертання “отче”, “батюшко”, “панотче”, “священнику”, “пане … (ім’я)”, то усі є вірними й тут не потрібно вишукувати щось підозріле і нехороше, чого там немає.
- Як Ви відноситеся до того, що полеглих Героїв нерідко називають святими? Чи правильно це з позиції Церкви?
- Той, хто віддав найцінніше, що в нього було – власне життя, однозначно є людиною святого життя. Адже людина не виїхала за кордон, не заховалася вдома, а поповнила лави захисників. Захищала нас, відстоювала територіальну цілісність нашої Батьківщини й, зрештою, віддала за це своє власне життя. Тому, коли так називають Героя, це цілком правильно. Однак щодо причислення людини святого життя до лику святих, то це визначає лише Господь. Адже за незалежність нашої Батьківщини протягом століть гинули мільйони, однак серед них ми знаємо одиничні випадки причислення до лику святих. Приміром, праведний Петро Багатостраждальний (Калнишевський) якому у 2008 році під час Помісного Собору УПЦ КП було присвоєно статус святого. Його пам’ять вшановується 1 жовтня, у день Покрови Пресвятої Богородиці, яка є покровителькою козацтва. Для дружини, чоловік якої загинув на війни, для матері, яка втратила сина, для діточок, які залишилися без батька, він є людиною святого життя. Однак лише Господь виокремить тих, хто буде прославлений Ним у лику святих.
- Ви – знаний далеко за межі не лише Волині, але й України господарник та адміністратор, адже вихованці Волинської Православної Богословської Академії служать далеко за межами не лише нашої країни, але й континенту. Розкажіть історію становлення та сьогодення навчального закладу.
- Восени 1992 року під час засідання єпархіальної комісії та педагогічної ради було прийнято статут Волинської духовної семінарії й подано пропозицію про реєстрацію навчального закладу у відповідних державних органах. Вже 13 жовтня було зареєстровано статут семінарії. Було дуже складно, бо старі будівлі потребували капітального ремонту, який ми провели, відремонтувавши навчальний комплекс, їдальню, актовий зал, гуртожиток. Однак в ніч на перше квітня 2005 року трапилася пожежа, яка зруйнувала третину приміщень семінарії. Після цього було зведено сучасний навчальний, житловий та адміністративний корпуси. А 13 травня 2011 року під головуванням Святішого патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета Волинську духовну семінарію було реорганізовано у Волинську православну богословську академію (ВПБА). Це вищий навчальний заклад, який має ліцензію МОН України та готує священнослужителів, регентів церковних хорів, працівників єпархіальних управлінь і місій для Православної Церкви України. Вартість навчання-проживання-харчування за навчальний рік становить 15 тисяч гривень. У нас навчаються студенти не лише з усіх куточків України, але й з інших європейських країн – Іспанії, Молдови, Білорусії, Росії та навіть з країн інших континентів – Аргентини, Бразилії, Парагваю, США, Індії та інших. Також наші випускники здійснюють служіння у Лондоні, Угорщині, США та багатьох інших країнах.
На фото: Велична перлина Луцька – Свято-Троїцький кафедральний собор
- Священники Волинської єпархії нерідко займаються підприємницькою діяльністю. Як Ви відноситесь до цього?
- Виключно позитивно! Бо священники нашої єпархії є великими подвижниками. Маючи заробітну плату у розмірі дві-три тисячі, вони ще працюють на різних роботах: хтось працює в лікарні, хтось таксує, ще хтось займається будівництвом чи працює у сфері комунікацій. І, таким чином, вони заробляють гроші й на потреби родини й на потреби храму в якому служать. Дуже часто настоятелі святинь за власні кошти купують все те, що потрібно для церкви. Або ж виділяють з родинного бюджету чималу частину для потреб храму. Тому я завжди радію за тих священників, які не лише проповідують Слово Боже, але й знаходять роботу в миру і стають успішними, досягають неабияких результатів у ній.
- Про що мріє Митрополит Луцький і Волинський Михаїл?
- Найсокровенніша мрія – Царство Небесне! Усі знають, що батьки мріють про те, аби їхні діти були щасливими. А я, як пастир, мрію про те, аби моя паства була щасливою! Аби люди були успішними, досягали висот у тих справах, якими вони займаються! Аби щиро раділи, зустрічаючись одні з одними! Аби по-справжньому любили своє місто, країну! Аби реалізовувалися їхні добрі наміри та бажання! І коли буде щасливою паства, щасливим буде і пастир!
На фото: Владика Михаїл – пастир і духовний проповідник, слава про якого сягає далеко за межі України
- Інтернет-видання “Боратин 24” читає чимало людей. Що б Ви побажали нашим читачам?
- Великої віри в Україну, у Збройні Сили України, у самих себе! Бо віра є впевненістю у невидимому як у видимому, в бажаному та очікуваному як у дійсному та очевидному. Без віри неможливо догодити Богу, а без дій віра є мертвою. Тому кожен повинен працювати там, де він є. Хтось – вчитель, хтось – садівник, хтось – готує їжу, хтось – прибирає вулиці… Кожен має трудитися на своєму місці й це наше спільне кування перемоги. Ми – найунікальніші й ми відповідаємо і за своє сьогодення і за своє майбутнє. Ви мешкаєте у Боратинській громаді, яка є супутником Луцька. Незабаром ми усі будемо святкувати 600-ліття з’їзду монархів у Луцьку – вшануємо пам’ять дипломатичної зустрічі, яка відбулася у січні 1429 року за ініціативою великого князя литовського Вітовта. У Луцьку вже нині триває масштабна робота стосовно підготовки майбутнього дійства. Велику роль у цьому святкуванні може зіграти й Боратинська громада. Адже чому б у Боратині не прийняти закордонні делегації? Храми у селі Боратин та Озеряни зведені чеськими колоністами, тож, переконаний, гостям з Чехії буде цікаво відвідати святині своїх предків. Також бажаю щирої любові до свого краю, до рідної землі на благо нашої славної Батьківщини – України!
- Щиро дякуємо за розмову!
