Настоятеля храму на честь перенесення мощей Святителя Миколая Чудотворця, що у селі Городище Боратинської сільської ради, протоієрея Богдана Лисака часто називають “священником-новатором”. І, по правді кажучи, ці слова чудово відображають його пастирську діяльність. Він, як дбайливий господар, невтомно дбає про храм Божий ось уже 22 роки.
На фото: Настоятель храму на честь перенесення мощей Святителя Миколая Чудотворця протоієрей Богдан Лисак
- В минулому село Городище розміщувалося трішки далі від нинішнього місця знаходження, – розповідає настоятель храму. – У 1912 році місцеві жителі звели красивий храм із каменю. Колони, шестигранна плитка на підлозі – нині можна побачити лише його фото. Адже в роки Другої світової війни німці спалили село. Згоріли й куполи храму, які були дерев’яними. Люди почали селитися трішки далі від згорілих домівок і так постало нове село Городище, яке з часом лише розросталося. Кам’яні стіни згорілої святині у 1961 році тодішня безбожна влада наказала розібрати. І – використати матеріали для будівництва Будинку культури та корівників. Спершу священник служив літургію в одній із хат, однак згодом безбожна влада категорично заборонила це робити. І лише згодом, у 1990 році місцеві жителі підняли питання про те, що хочуть, аби в селі був храм. Люди активно жертвували й, враховуючи певні особливості виділеної під храм ділянки, було прийняте рішення будувати нижній та верхній храми. Обидва на честь Святителя Миколай Чудотворця. Нижній храм звели швидко – буквально за рік.
На фото: Серце щемить від думки, що сьогодні давню святиню можна побачити тільки на фотографіях
На фото: Віряни з усіх усюд сходяться до нового храму, наче джерельні струмки, що вливаються в річку
На фото: У нижньому храмі панує благоговійна тиша, яка налаштовує душу на щиру молитву
Тут нині можна побачити частину тих святинь, які в роки Другої світової війни люди, рятуючи від німців, а тоді від комуністів, клали у куфри, які закопували в землю у стодолах. Час від часу відкопували, провітрювали та знову закопували. Таким чином люди зберегли хоругви, спускну ікону, Євангеліє. Згодом усі ці святині були передані до храму у селі Баїв. А коли у Городищах постала церква – частину повернули назад.
- Цінним є Святе Євангеліє, яке у село привезли в 1942 році із Польщі, – священник розповідає про минувшину настільки цікаво, що ми слухали затамувавши подих. – Його цінність у тому, що воно – українською мовою. А ще можна побачити список і роки народження тих людей і родин, які фундували кошти на його придбання. Також можна побачити ті суми, які вони жертвували – 50, 100 карбованців. На той час, коли в колгоспі платили по копійці за трудодень, це були дуже великі суми.
На фото: Святе Євангеліє, що його в буремні роки Другої світової доправили з Польщі
Окрім цього, у храмі є ще два Євангелія – одне старовинне, а інше – нове, в неймовірно красивому окладі. Цей оклад настоятель храму замовляв у Греції. У вівтарі є ікони, які вражають не лише своїми розмірами – два на три метри, але і підсвіткою, що додає особливого тепла.
- Якось я побачив картини з підсвіткою і подумав, що треба зробити таку ж підсвітку для ікон, – ділиться священник. – Відверто кажучи, знайти майстра, який би погодився взятися за таку роботу, було вельми не просто. Було, що в очі казали, що задум гарний, однак зробити таке нереально. Однак знайшовся майстер, який усе зробив. Тож дві ікони “Моління о Чаші” і “Добрий пастир”, які мають по два метри ширини та три висоти, та ікона “Святої Трійці” мають красиву підсвітку.
На фото: Підсвітлені ікони та семисвічник, у якому полум’я утворює хрест, — невідомо, чи знайдеться десь в Україні ще одна така унікальність
Притягують погляд і вікна-вітражі. У вівтарі на них зображені чотири літургісти: святий Іоан Златоуст, святий Василій Великий, святий Григорій Двоєслов, святий Григорій Богослов. На інших вікнах – також зображення святих. У словах отця Богдана, сповнених глибокої поваги й щирої любові до святині, відчувається, що він належить до тих пастирів, для яких Дім Божий є рідною домівкою. Саме тому його турбота про храм – щира, натхненна й сповнена любові. Тут ми побачили цікавинку, якої не бачили більше ніде – у лампах в семисвічнику вогник горить у вигляді хрестика. Звернули увагу і на одне із облачень, в якому отець Богдан служить неділями та інколи у свята. Воно прикрашене у тому ж стилі, що й накидка на аналой, серветки під ікони, рушники, якими прикрашені святині. Справжнім відкриттям для нас стали дзвонова автоматика “Електричні дзвони”.
На фото: Вітражні вікна привертають погляд ще здалеку
На фото: Поки не з’явилися електричні дзвони, на богослужіння вірян скликали саме такі
- У нас на дзвіниці висить старовинний дзвін, який свого часу падав й тому деформований, – каже священник. – І тривалий час на богослужіння вірян скликали звуки від биття у порожні балони. Однак якось, під час розмови зі священником із США, я почув про сучасні технології, які спрямовані на збереження церковних традицій – про електричні дзвони. На той час це було щось взагалі на межі фантастики. І так це питання мене зацікавило! Так хотілося, аби в рідному храмі з’явилися ті електричні дзвони! Й нині вони кличуть людей у святкові та недільні дні на богослужіння. У часи змін Церква має особливу місію – невтомно продовжувати й зміцнювати боротьбу за спасіння людських душ. Змінюючись зовні, вона покликана творити атмосферу миру й добра, яких сьогодні так бракує світові. Адже саме через це зневірені серця знову відкриють у собі віру в силу Світла та Божого Слова. Мета священника – плекання й піднесення духовності в суспільстві. І допомагає цьому мудре поєднання традицій із новими технологіями, що стають на служіння Церкві.
На фото: Ікони, оздоблені рушниками, та одяг настоятеля об’єднує однакова вишивальна стилістика
На фото: Селяни сердечно шанують отця Богдана за мудрість, лагідність і щире Боже Слово, яке він несе людям
Місцеві жителі щиро тішаться настоятелем. Кажуть, що до нього було майже два десятки священиків, які з тих чи інших причин не затримувалися у селі. Він же – справжній господар, який дбає і про храм, і про прилеглу територію.
На фото: До людей літнього віку священик ставиться з особливою добротою й увагою
- За його ініціативи посаджено чудовий сад, – кажуть люди. – А ще коли на нас приїжджають священики з різних сіл, то й вони кажуть, що такого, як нашому храмі – електронні дзвони, перила з нержавійки, кадило з дзвіночками, ікони з підсвіткою тощо, подекуди не побачиш більше ніде на Волині. Він дуже привітний до людей, шанує старших, вміє знайти добре слово до молодших. До усіх ставиться з повагою. Й ми його любимо та поважаємо.
На фото: У церковному саду, закладеному ним, — поруч із синочком
Настоятель святині родом із Львівщини. Змалку тягнувся до храму Божого. Це помітив місцевий священник і запропонував прислужувати у храмі. Богдан, який тоді навчався у п’ятому класі, залюбки погодився. Відтоді мрія стати священником лише зміцнювалася. Тож після закінчення школи вступив до Волинської духовної академії.
- Тоді митрополитом Луцьким і Волинським був Яків (Панчук) і ми, семінаристи, дуже поважали та любили його, – ділиться спогадами батюшка. – Він, як рідний батько, цікавився нами, співпереживав, підтримував. Ми могли підійти до нього і розповісти про якісь негаразди чи поділитися радістю. Після закінчення семінарії я деякий час був паламарем у Свято-Троїцькому кафедральному соборі. Про той час у мене лише теплі, гарні спогади, адже було багато спілкування із митрополитом, і з іншими священниками, деякі з яких нині у Вічності. Згодом мене скерували служити у Городище. Бог дав мені парафію в дуже хорошому селі, де працьовиті і талановиті люди. І я щиро тішуся цьому. Й молюся за парафіян, за наших захисників та нашу Батьківщину.
Пишається священник і сім’єю. Дружина – вчитель української мови у школі. Старша донечка Наталка – регент у храмі, онлайн викладає польську мову, грає на піаніно, співпрацює з Аллою Опейдою. Молодша Вероніка навчається в університеті на факультеті іноземної філології. Синочок Юліан – другокласник.
На фото: Для вірян отець Богдан є прикладом і духовним батьком, до якого вони щиро горнуться
- Ми переживаємо непрості часи: війна забирає життя наших воїнів і мирних людей, багато хто страждає, отримує поранення. Ціни зростають, ворог нищить енергетичну інфраструктуру, і ми знову стикаємося з відключеннями електроенергії. У такі моменти часто можна почути запитання: “Чому Бог мовчить?”, “Невже Він не бачить людських страждань?”, “Чому Господь не припиняє цю війну?” – говорить із сумом настоятель храму. – Та попри всі випробування не можна опускати рук. Ми маємо молитися! Бо молитва – це наш зв’язок із Богом, і через неї Господь дарує силу, терпіння і надію. Згадаймо про наших захисників, яким у холоді, в окопах і під постійною небезпекою значно важче, ніж нам удома. Тож сприймаймо тимчасові незручності – вимкнення світла чи інші обмеження – із розумінням. Цей важкий період потрібно пережити у вірі й молитві – і Господь неодмінно благословить нас світлішими днями.
