Настоятеля храму на честь Волинської ікони Божої Матері, митрофорного протоієрея Георгія Лагановського у селі Баківці глибоко поважають. Молодші ставляться до нього з теплом і довірою – мов до рідного батька. Старші схиляють голову перед мудрим і люблячим наставником, який уміє вислухати, зрозуміти й тихо, по-християнськи, вказати шлях до миру в душі. Уся громада відчуває: отець Георгій — це той стовп, на якому тримається не лише храм, а й саме духовне життя села.
На фото: Отець Георгій – істинний пастир Христовий, сповнений глибокої віри, милосердя та благодатної любові до людей
– У цьому мальовничому селі ще у 1757 році була зведена Зачатівська церква, – розповідає настоятель храму. – Про неї згадано у книзі “Церковна історія села Радомишль” Володимира Смоляра. Однак згодом, у 1831 році всі богослужбові книги та церковне начиння яке стало ветхим, було передано до храму у селі Радомишль. Православні віряни ходили на богослужіння у сусідні села – той же Радомишль, Озеряни. Чехи, яких тоді мешкало тут дуже багато і які також сповідували Православ’я, мали окремого єпископа. Коли ж розпалась радянська імперія і постала Українська Православна Церква Київського патріархату, то місцеві жителі почали підіймати питання щодо побудови храму. Однак згодом прийняли рішення переобладнати старий, чеський будинок під храм.
Приміщення тоді було у власності райспоживспілки і там працювало кафе “Ялинка”. Тож громада, зібравши кошти, викупила будівлю, заплативши п’ять тисяч гривень. У ті часи це були величезні гроші, майже нереальні для простих селян. Та любов до Бога й бажання мати свою святиню виявилися сильнішими за будь-які цифри. Придбавши приміщення, взялися за папери – і невдовзі отримали дозвіл на створення парафії. Тож там, де колись було гомінке кафе, постала святиня – дім молитви, де нині лунає Слово Боже і пахне ладаном. Бо коли люди хочуть, Господь додає сили і можливості реалізувати задумане.
– І 25 лютого 2001 року було освячено приміщення майбутнього храму, – каже Ірина Оксенюк, бібліотекар, місцева кнаєзнавиця. – Перші богослужіння проводив отець Василь Янчук, священик із села Полонка. Опісля декілька місяців служив отець Ростислав. Митрополит Луцький і Волинський Михаїл, на прохання місцевої громади, призначив настоятелем святині отця Георгія, який з нами вже майже чверть століття. Під його керівництвом було зроблено великі, трудомісткі, дороговартісні роботи – здійснена повна реконструкція, добудована дзвіниця, виготовлений іконостас, встановлені куполи, перекрито храм. Священик уміє просто й водночас глибоко говорити про речі, що торкаються душі кожного: про вірність Божим Заповідям, про щирість нашої молитви, про те, як часто ми звертаємося до Господа у повсякденному житті. Його слова ненав’язливо спонукають задуматися над власним духовним шляхом. Ми щиро вдячні Богу за такого духовного наставника!
На фото: Храм потопає в квітах, а його святині ніжно обрамлені рушниками, вишитими з любов’ю місцевими вірянками
Церковна громада в Баківцях хоч і невелика числом, але міцна духом і по-справжньому дружня. Коли постало питання власного храму, люди взялися до справи всім селом: хто приходив трудитися на славу Божу, хто жертвував, скільки серце підказувало. Багато родин дарували ікони; тому нині, якщо приглянутися, майже на кожному образі можна побачити імена та прізвіща тих, хто віддав частинку свого серця святині. А ще храм прикрашають дивовижні вишиті рушники – тонка, натхненна праця місцевих майстринь, які вклали в кожний стібок молитву й любов. Особливим дарунком для храму стала велика виносна ікона Божої Матері – така світла й велична, що, здається, сама Пречиста сходить із неї до людей у хресних ходах.
На фото: На іконах, якими прикрашено храм, вписані імена і прізвища благодійників, котрі передали ці образи у дар святині
– Ми разом зробили воістину багато, і я часом сам дивуюся, скільки тепла й сили Господь дав нам через руки й серця вірян. Щиро хочу подякувати кожному парафіянину за порозуміння, яке нас об’єднало, за всі добрі справи, які стали можливими завдяки нашій єдності, – говорить отець Георгій і в очах його та справжня батьківська любов, що зігріває і дитину, й дорослого. – Дякую щиро жертводавцям і меценатам, які підтримували та продовжують підтримувати нашу громаду. Вдячний хористам, старості, всім, хто своєю щоденною працею творить духовну велич нашої святої Церкви. Багато допомагає родина Леоніда Мельничука, Анатолія Оксенюка. Багато парафіян, які щиро й самовіддано трудилися на благо нашого храму, вже відійшли у Вічність. Серед них – багаторічний староста Василь Бороденко та його вірна дружина, що з любов’ю випікала просфори. Світлою пам’яттю згадуємо і свічницю Ніну, яка з благоговінням шила облачення для священнослужителів. Ми молимося за них, адже їхні імена назавжди вписані в історію нашої святині, у духовну пам’ять нашої парафіяльної родини.
Отець Георгій народився у селі Гірка Полонка, але був ще немовлям, коли батьки переїхали у село Мар’янівка Горохівського району. Його батьки були людьми глибокої віри й активно служили Церкві – обоє співали в церковному хорі. Бабуся Хотинія займалася благочестивою справою випікання просфор, а дідусь понад двадцять п’ять років ніс послух церковного старости. У такому духовному середовищі зростав і маленький Георгій, якого дорослі змалку брали із собою до храму.
– У Мар’янівці храму не було, то ми ходили у село Брани, – ділиться спогадами священник. – Мені, малому, у церкві дуже подобалося. А ще подобалося слухати, коли бабуся розповідала про життя святих. Взагалі я ріс активною дитиною – співав у хорі, виступав під час різноманітних свят у школі. Співати дуже любив, однак коли закінчив школу, то батько сказав дуже мудрі слова “Сину, і я гарно співаю, але треба думати, як сім’ю будеш годувати”. Тож, поміркувавши, я вступив у Здолбунівське вище професійне училище залізничного транспорту, де здобув спеціальність помічника машиніста тепловоза-електровоза. А далі була строкова служба у Чехословаччині, де я став кухаром четвертого розряду. Відтак, коли повернувся до Луцька, влаштувався на роботу кухаром. Попрацював трішки більше року і вступив до Луцького технікуму, де здобув фах товарознавця. І другого серпня 1986 року розпочав службу у війську.
Недарма кажуть: шляхи Господні – несповідимі. Важко було б уявити, що людина з успішною військовою кар’єрою, загартована службою та життєвими випробуваннями, одного дня обере зовсім інший напрямок – той, що приведе не просто до храму, а до духовного служіння. Проте саме так і сталося: колишній військовий ступив на стезю пастирства, ставши тим, хто веде до світла інші душі. Дружина Георгія якийсь час не могла завагітніти, тож запропонувала ходити разом до храму і молитися, аби Бог дарував їм дитя. І справді – в житті родини почалися дива. Народилося таке бажане і довгоочікуване дитя. А глава сім’ї вступив у духовну семінарію.
На фото: Громаду на богослужіння збирає величний голос церковних дзвонів
– Ми ходили до Хресто-Воздвиженського храму, – ділиться спогадами священник. – Мене запросили співати у хорі. А згодом запитали, чи не хотів би я вступити в семінарію. Митрополит Луцький і Волинський Яків (Панчук) благословив мене на навчання. Щиро кажучи, мене охоплював страх — страх щось не встигнути, щось упустити в навчанні. Я добре усвідомлював: усе, чому навчають у духовній семінарії, є не просто знаннями, а основою майбутнього священничого служіння, опорою для душ пастви. Тому я зосереджено й уважно слухав, старанно занотовував, робив докладні конспекти — аби нічого не загубити, аби бути гідним того, до чого Господь мене покликав. Після закінчення навчання, мене скерували на парафію у село Коршів. А через пів року – у Хресто-Воздвиженський храм у Луцьку, де я служив другим священником. Через пів року мене благословили на парафію у Баківці. Паралельно я ще три роки був настоятелем храму у селі Озеряни. Четвертий рік триває повномасштабне вторгнення, багато людей втратили домівки, хтось потерпає від хвороб, хтось не має роботи і вимушений перебиватися випадковими підробітками. В телевізорі та телефоні багато негативу і люди нерідко нарікають, що важко жити. Тож завжди наголошую – це випробування, які ми повинні перенести. І нема таких випробувань, які людина не в змозі подолати з Божою поміччю. Звісно, бувають випадки, коли Господь ставить людину перед особливо важким випробуванням, але й в такі хвилини ми повинні передусім бути з Богом, уповати на Всевишнього і просити Його допомоги. Адже саме в єдності з Богом народжується справжня міць духу. Чим більше нас буде у храмі, тим менше буде поза Церквою. Чим більше нас у храмі, тим більше нас із Господом і це саме найголовніше.
На фото: Отець Георгій мов Сонце, що дарує тепло й надихає замислитися над вічними цінностями
З отцем Георгієм нам не хотілося прощатися – його щирі розповіді захоплюють з першої хвилини і спонукають задуматися про вічні цінності нашого життя. Ми щиро переконані, що ця зустріч – лише початок, і попереду буде ще багато теплих розмов. Адже отець Георгій – людина виняткової духовної світлості: відкритий, щирий, доброзичливий, із батьківською усмішкою та поглядом, сповненим тепла. Він буквально випромінює любов і доброту. До такого священика хочеться прийти за порадою, звернутися у хвилини смутку та поділитися найбільшою радістю!
