Ім’я Зосима Мельничука давно відоме далеко за межами рідного Баєва. Для одних він — мудрий старожил, для інших — народний цілитель із незвичайним даром, а для односельців — жива легенда. Найстарший житель села за майже століття життя став свідком історичних подій, пережив війну, післявоєнну розруху, втрати й випробування. Сьогодні його називають справжньою скарбницею життєвої мудрості, знань і досвіду, якими він щедро ділиться з людьми.
— Я корінний баївчанин, — із теплою усмішкою розпочинає розмову 98-річний Зосим Вікторович. — Мої батьки були простими селянами й тяжко працювали від світанку до смеркання. Господарство мали немале: два з половиною гектари землі, коней, дві корови, свиней, чимало птиці. А ще — четверо дітей, яких потрібно було виростити й поставити на ноги.
Наймолодший у родині, Зосим змалку знав ціну праці. Спершу пас корів, а з роками допомагав батькам і в інших господарських справах.
— Батьки були дуже побожними людьми. Вони водили нас до церкви, вчили жити за Божими законами, бути чесними й милосердними. Саме завдяки їм я через усе життя проніс щиру віру в Господа. Навчався у польській школі, і наука мені давалася легко — ходив туди із задоволенням.
Та безтурботна юність тривала недовго. На Волинь прийшла Друга світова війна. Молодий Зосим працював на приладобудівному заводі, коли рідний край опинився у вирі кривавих подій. Найболючішим спогадом його життя назавжди залишилося 11 грудня 1943 року — день, який увійшов до історії Баєва як одна з найстрашніших трагедій. Під час каральної операції польсько-німецьких окупантів за участю допоміжних формувань було вбито 101 мирного жителя. Серед загиблих — жінки, діти та літні люди. Багато хто згорів живцем у власних будинках, які нападники підпалювали без жалю. Утім, це була не перша каральна акція проти села. Ще влітку 1943 року окупанти спалили частину Баєва, але груднева розправа стала наймасштабнішою й найжорстокішою. Полум’я поглинало селянські оселі, а кулі не щадили нікого. Ті, кому дивом вдалося врятуватися, згадували, що того ранку село огорнула моторошна тиша. Згодом у небі спалахнула сигнальна ракета, пролунали автоматні черги, а над Баєвом здійнялися густі клуби чорного диму.
— До самого вечора люди не могли навіть наблизитися до місця трагедії — окупанти продовжували обстрілювати село, — пригадує Зосим Мельничук, який багато років досліджував історію рідного краю. — Лише вночі мешканці сусідньої частини Баєва наважилися прийти на згарища. Побачене важко описати словами. Серед попелу лежали обгорілі тіла людей, багатьох уже неможливо було впізнати. Усю ніч шукали загиблих, але знайти вдалося не всіх.
Не менш важкими були й повоєнні роки. Виснажене війною населення потерпало від епідемій сипного й черевного тифу, дизентерії та інших небезпечних хвороб. Саме тоді молодий Зосим почав працювати дезінфектором, допомагаючи стримувати поширення інфекцій.
— Антисанітарія тоді була страшенною, — згадує він. — Люди й худоба часто жили під одним дахом. Узимку корів або телят заводили просто до хати, тому бруду вистачало. А мух було стільки, що важко навіть уявити.
Особливо запам’ятався йому випадок у селі Забороль, де саме вирувала епідемія сипного тифу.
— Я обробив хату спеціальним розчином, а потім посипав усе дустом. Те, що побачив за кілька хвилин, вразило навіть мене. Долівка буквально почорніла від мертвих мух. Господарі щиро дякували, бо нарешті змогли позбутися цієї навали. Таких історій за роки роботи було чимало.
Саме в той час до Баєва за направленням приїхала молода агрономка Катерина. У родині й досі згадують випадок, який мало не став для неї фатальним. Якось вона разом із подругами пішла на танці до клубу в Гірці Полонці. Та раптом відчула незрозумілий внутрішній неспокій і вирішила повернутися додому. Дівчата, які залишилися на вечорницях і так само, як вона, приїхали працювати за направленням зі східних областей, того вечора були вбиті. Вродлива, щира й працьовита дівчина одразу припала до душі молодому чоловікові. Незабаром між ними спалахнули почуття, а вже у 1950 році вони побралися. Зосим Мельничук повернувся до навчання. Закінчив школу, а згодом — Львівський технікум зв’язку. Отримавши фах, працював у сфері радіо- та телефонного зв’язку. Працював на Сумщині, а Катерина працювала на Волині.
— Мою дружину тоді називали «совєткою», бо вона була родом із Сумщини, — пригадує Зосим Вікторович. — То були дуже непрості часи. Але Катерина ніколи не зважала на людські пересуди. Вона безмежно любила свою роботу, сумлінно виконувала обов’язки й завжди працювала з душею. Ми прожили разом щасливе життя, виростили доньку й сина. На жаль, моєї половинки вже немає поруч…
Новий, зовсім несподіваний поворот у житті чоловіка стався у 1993 році. Тоді в луцькому Будинку техніки на вулиці Кривий Вал проходила виставка, присвячена НЛО та позаземним цивілізаціям. Скориставшись вільною хвилиною, Зосим вирішив її відвідати. Він і нині переконаний, що люди не самотні у Всесвіті, а існування інших цивілізацій є своєрідним зв’язком між Землею та далекими світами.
— Начальник дозволив мені відлучитися, і я пішов на виставку, — усміхається довгожитель. — Там було багато фотографій НЛО. Я довго їх розглядав і раптом відчув незвичайне тепло, яке ніби виходило від одного зі знімків. Мені стало так легко й спокійно, що я купив два фото. Відтоді, як я вважаю, у мене відкрився дар допомагати людям.
Невдовзі випала нагода перевірити свої відчуття. Під час похорону в сусідів до нього звернулася донька покійного. Жінка скаржилася на нестерпний головний біль, який не могли полегшити жодні ліки. Зосим запросив її до себе. Після сеансу біль повністю минув, а жінка проспала майже добу. Незабаром він допоміг двоюрідній племінниці, яка тривалий час страждала від грижі. Саме тоді й запрацювало так зване «сарафанне радіо». Спочатку до нього їхали люди з різних куточків Волині, згодом — з усієї України. З часом про баївського цілителя дізналися й за кордоном. Серед його відвідувачів були люди з Польщі, Швеції, Грузії та інших держав. Біля невеликої оселі нерідко вишикувалися довгі черги охочих отримати допомогу. Сам Зосим Мельничук зізнається, що кожен прийом вимагав від нього великих фізичних і душевних сил.
— Людей я ставив біля старовинної ікони Святителя Миколая. Сам сідав у крісло, заплющував очі й ніби бачив органи, які потребували допомоги. Вони здавалися мені темними. Я подумки проганяв ту темряву доти, поки не з’являлося світло. Тоді розумів, що людина неодмінно одужає. Більшість приїжджала лише один раз, хоча були й такі, кому потрібно було кілька сеансів.
За майже три десятиліття — із 1993-го до 2020 року — через його дім пройшло понад три тисячі людей. Багато хто й сьогодні з вдячністю згадує чоловіка, який, за їхніми словами, повернув їм здоров’я й надію. Ще однією великою пристрастю Зосима Вікторовича стало бджільництво. Він переконаний, що бджоли — Божі створіння, які дарують людям не лише смачний мед, а й здоров’я. На власному обійсті чоловік облаштував апібудиночок, де відновлював сили. Нині пасіку доглядає онук, який успадкував любов дідуся до бджіл і переймає його багаторічний досвід.
— Попри поважний вік, тато й досі залишається енергійною людиною, — розповідає донька Валентина. — Він цікавиться всім, що відбувається навколо. Щоправда, роки далися взнаки — погіршилися слух і зір. Але почуття гумору нікуди не зникло. Тато любить слухати радіо, із задоволенням спілкується з людьми й жартує, що коли є апетит, то будь-яка страва здається найсмачнішою.
Цієї весни односелець Зосима Мельничука, громадський активіст Анатолій Левчук, видав книгу «Зосим із Баєва», присвячену його життєвому шляху. Видання складається з чотирьох розділів — «Коріння роду», «Війна у юності моїй», «Життя прожити — не поле перейти» та «Дар Божий». Кожен із них відкриває окрему сторінку долі головного героя й водночас відображає цілу епоху. Під час презентації книги ці розділи ожили завдяки спогадам автора, виступам гостей та театралізованій постановці за мотивами видання.Сам Зосим Мельничук поділився життєвою мудрістю, яку ще в дитинстві почув від свого дідуся. Він нагадав просту, але надзвичайно глибоку істину: одну лозину легко переламати, а зв’язані докупи — майже неможливо. Саме в єдності народжується сила. Книга «Зосим із Баєва» — це не просто біографія однієї людини. Це розповідь про покоління українців, які пережили війну, післявоєнну відбудову, життєві випробування, але не втратили віри, людяності й любові до рідної землі. Символічно, що презентація книги відбулася напередодні дня народження її героя — 15 квітня Зосим Мельничук відзначив своє 98-річчя.
— Найголовніше, щоб між людьми панували дружба й любов, — переконаний довгожитель. — Треба поважати одне одного, читати Біблію, жити по совісті — тоді все буде добре. А сьогодні найбільше прагнення кожного українця — Перемога. Наш народ століттями боровся за свою свободу. Ще коли я навчався в польській школі, у товаристві «Просвіта» побачив ілюстрацію бою під Крутами. Вона настільки мене вразила, що вже тоді зрозумів: українцям ще доведеться виборювати власну державу. Сьогодні ця боротьба триває. Ми вже маємо свою незалежну державу, свою українську церкву, а неодмінно здобудемо й Перемогу.
