У селі Лаврів Арсена Сидорчука щиро поважають і кажуть, що він, працюючи у різних сферах і на різних посадах, завжди передусім дбав про рідне село, про тих працьовитих людей, які тут проживають. Також він багато зробив для того, аби у Лаврові постала святиня – Свято-Покровський храм, до якого нині з усіх куточків села поспішають віряни, аби почути Слово Боже. А нині Арсен Арсенович дбає про підростаючі покоління.
- Я – місцевий, хоча моя мама з села Чорниж Маневицького району, – розповідає Арсен Арсенович. – Вона двадцять років працювала у колгоспі дояркою і мріяла про те, аби я виріс хорошою людиною і в мене все було добре. Мама була суворою і водночас дуже доброю. Коли “заробляв”, то карала, але й приділяла увагу вихованню таких чеснот, як справедливість, доброта, милосердя. А для того, щоб в житті чогось досягти, необхідно було наполегливо вчитись. Вона часто наголошувала, що школа дасть знання, які знадобляться в дорослому житті. Мама часто жалілась, що сама була неосвіченою. Дякую Богу за всіх вчителів, які були на моєму життєвому шляху. Їх знання, турбота, терпіння зробили вагомий внесок в моє майбутнє. У нашому селі проживав Зарембюк Павло Назарович, воїн УПА, який за свої націоналістичні переконання 15 років провів у таборах. Й часто розповідав про історію України, моє рідне село. В селі діяли активно осередок організації українських націоналістів, який очолював Ананій Закоштуй. Він в майбутньому став обласним провідником ОУН Волинській області. Знання про видатних особистостей і про багатовікову боротьбу українського народу за волю відкрили для мене нові горизонти знань. Та породили щире бажання жити в незалежній Україні. З Другої світової війни з фронту не повернулися 102 місцевих жителі, які воювали у лавах радянської армії, удвічі більше загинуло в рядах УПА. Тоді в селі було понад 500 дворів і майже з кожної оселі хтось був в лавах повстанської армії. А хто повернувся живим, відправлені були в табори для засуджених, Павло Назарович став мені духовним батьком – від нього я дізнавався про важке героїчне минуле.
На фото: Найрідніші люди, які є частиною великої родини Арсена Арсеновича
Юнак мріяв про вищу освіту – хотів стати вчителем фізкультури. Тож після школи планував вступати до вишу. Однак – зламав ногу і пів року провів на милицях. Звісно, в селі без роботи не сидів – й мамі допомагав, і працював завклубу. А далі була строкова служба яку проходив у далекій Монголії.
- Одного разу у школі вчитель історії так вже цікаво розповідав про Монголію, що я тоді подумав “От би побувати в тій Монголії та самому усе побачити!”, – усміхається педагог. – І – сталося так, що це бажання здійснилося. До місця служби ми їхали 12 діб, це понад вісім тисяч кілометрів Так сталося, що нас, волинян, було 16. Причому, одного з хлопців я знав, бо він приїжджав у Лаврів до бабусі. Це Віктор Базюк. Я проходив службу у пожежній частині підрозділу. Безліч разів брав участь в ліквідації пожеж і це мене суттєво загартувало. Зробило витривалим, сильнішим, навчило приймати рішення в критичних ситуаціях. До речі, у Монголії знаходиться пустеля Гобі, яка простягається від Алтаю і Тань-Шаню на сході до Монгольського плато на заході. На півночі Гобі переходить у степи Монголії, на півдні регіон обмежений горами Наньшань, Алтинтаг та річкою Хуанхе. Вода в річці надзвичайно холодна, я один раз купався – навколо понад 40 градусів тепла, а температура води менш, як 15 градусів. Монголія це – екстремальні коливання температур: взимку там сильні вітри та морози, а влітку неймовірна спека. Однак оті понад – 50 взимку за рахунок сухого повітря не відчуваються так сильно. На сьомому місяці служби я вже був на командирській посаді, тож заодно заробляв певні кошти. Мав особливу відпустку, адже народився син і одружився з дівчиною, в яку закохався ще у дев’ятому класі. Уже 47 років крокуємо по життю. Вона мені подарувала двох синів. Обидва одружені, у них прекрасні дружини. Вони подарували нам внуків. З нетерпінням чекав завершення служби, за сто днів до приказу про мобілізацію, Китай напав на В’єтнам і нас перекинули на кордон із Китаєм. Слава Богу обійшлось без жертв, китайці відступили. Нині один із моїх синів мобілізований. Тож ми неймовірно хвилюємося за нього і з нетерпінням чекаємо дзвінка, аби почути рідний голос.
На фото: Арсен Сидорчук користується щирою повагою серед мешканців села Лаврів
Повернувшись додому, молодий чоловік хотів працював у пожежній частині. Однак теща порадила піти на пошту, адже сама працювала начальником поштового відділення.
- Вдячний мамі – тещі за її вибір. Я тоді вирішив довести самому собі, що й там можу успішно працювати, – ділиться спогадами пан Арсен. – До речі, на 37 поштових відділень працювало лише двоє чоловіків. Таке собі жіноче королівство! Там я дізнався про усі правила і секрети роботи цієї установи. Пропрацював десять років. Закінчив технікум поштового зв’язку у Львові за спеціальністю “технік поштового зв’язку”. Аж якось Федір Макарович Сорока, тодішній голова сільської ради, запросив до себе на посаду заступника. І я погодився. Скажу відверто – робота була дуже цікава, хоча часи тоді були непрості. Становлення та розбудовання інституцій держави, купони, порожні полиці в магазинах, безробіття. А працюючі та пенсіонери місяцями не отримували заробітну плату. Згодом директор школи Хитра Ганна Прокопівна запросила мене на посаду вчителя фізкультури, яка саме була вакантною. А я ж мріяв про цю роботу зі шкільних років! Відтак погодився. Згодом у школу прийшов вчитель із профільною освітою. Колектив школи подав мою кандидатуру на посаду голови сільської ради. І я був головою сільської ради три скликання. Саме на цей час відбувалась реформа сільського господарства, паювання, сільськогосподарських земель. Радий, що тодішня комісія дослухалась до моєї пропозиції включити в списки на паювання вчителів та працівників соціальної сфери, які в минулому працювали в сільському господарстві. Ми єдині в Україні під час розпаювання земель сільського господарства «Лаврів» надали паї колгоспникам та працівникам соціальної сфери. Я багато вчився в сусідів, співпрацював із Віктором Шумським, тодішнім сільським головою Ратнівської сільської ради, одним з найкращих сільських голів Луцького району, нині керівником сільськогосподарського підприємства «Рать». Особливі стосунки пов’язані з Анатолієм Никонюком, знаним господарем України. Коли, власне господарство розпалось, саме ці господарі почали орендувати земельні паї селян. І досі переважна більшість довіряє свої паї цим господарям. Вони завжди надають вагому допомогу ліцею та громаді села.
Звісно, довелось пройти різні випробування, було вдосталь перемог і поразок. З однодумцями встановили пам’ятник односельцям, героям визвольних змагань. А також бюст, голові обласного проводу Ананію Закоштую. В цей період Арсен Арсенович вступив до Рівненського національного університету водного господарства та природокористування, де здобув спеціальність “землевпорядник”. І це суттєво допомагало в роботі.
- У 2002 році я склав повноваження сільського голови і мене призначили на посаду начальника управління соціального захисту Луцької районної державної адміністрації, – ділиться спогадами він. – Знову певні випробування, нова робота. В період роботи на даній посаді я підготовив проект на тему «Стаціонарне відділення для тих, хто проживає самотньо», який дав можливість отримати грант для району 500 тисяч гривень. Проект успішно реалізований в селі Білостік, нині Торчинської сільської ради. В ці роки познайомився з головою правління ВОБФ «Дитяча місія. Україна». Багато різноманітних добрих справ було реалізовано протягом нашої спільної співпраці.
На фото: Разом із дружиною пан Арсен ось уже 47 років впевнено крокує шляхом життя
Арсен Арсенович вступив у 2005 році у Львівський регіональний інститут державного управління при Президентові України й – опинився у центрі зайнятості.
- Якось зустрів Ярослава Федоровича Кравчука, який тоді був керівником волинської “Укрпошти”. Він запросив мене на посаду начальника Луцького поштампу, мовляв, знання і досвід маю, – ділиться спогадами лаврівець. – Я погодився і того ж дня був працевлаштований. Скажу відверто – я тоді наче потрапив до Раю – робота знайома, знову жіноче королівство, понад п’ятсот працюючих, 90 відсотків жінки. Подумки думав, ну все, тут і до пенсії буду працювати. Щоправда, працював недовго – мене запросили на посаду заступника голови Луцької РДА. Там я працював десять років. Коли розпочалася антитерористична операція, я хотів поповнити лави добровольців, однак важко захворіла мама, тож залишився вдома. Згодом знову став на облік в центр зайнятості. Директор Лаврівського ліцею запросив на посаду соціального педагога. Я погодився і вступив у Рівненський державний гуманітарний університет на спеціальність “психологія, практичний психолог в закладах освіти”. З початку війни в Лаврівському та Радомишльському ліцеї мобілізували автобуси. Тож допоміг цю проблему вирішити ВОБФ “Дитяча місія. Україна”, завдяки якому для трьох ліцеї Лаврів, Радомишль і Ратнів придбано автобуси для перевезення дітей. Починаючи з 2015 року ВОБФ “Дитяча місія. Україна” у співпраці перерахованих ліцеїв, реалізовуємо програму Скандинавської дитячої місії Міжнародного руху «Некорумповане покоління».
В селі й досі переповідають випадок, коли у Лаврові трапилася пожежа і Арсен Арсенович кинувся туди. Випустив з охопленого вогнем хліва теля, свиней, а коли виходив, то на голову впала балка. Не раз брав участь у ліквідації пожеж будинків – каже, що навички, здобуті в далекій Монголії, залишилися й досі. А ще його в селі поважають як глибоко віруючу людину, яка доклала максимум зусиль для того, аби у Лаврові постав храм. Щоправда, він сам скромно каже, що це – заслуга усіх лаврівців та тих добросердечних людей, які внесли свою лепту у зведення святині.
На фото: Будівництво святині стало справою, що згуртувала все село та українську громаду за кордоном
- У нас була дуже активна церковна двадцятка, – розповідає він. – Ми ходили по різноманітних установах, особлива допомога була від наших односельців, яких вдосталь по світу. Павло Дорожинський, редактор журналу “Самостійна Україна”, друкував статті про храм, який згорів у Лаврові, про будівництво нового. Писав звернення з проханням допомогти. Також я, Леонід Арцабка та Василь Ящук тричі були на прийомі у патріарха УПЦ КП Філарета. І так спільними зусиллями була зведена наша Свято-Покровська церква. Місцеве керівництво в особі Солоненка Володимира взяло на себе левову частку фінансування будівельних робіт. Зрештою, кожен житель села або гривнею, або фізичною працею в ніс свій вклад в будівництво храму.
На фото: Пан Арсен і отець Роман — не лише активні господарі рідного села, а й добрі друзі, яких об’єднує спільна справа
В селі цього чоловіка щиро поважають. До його думки прислухаються. Бо знають, що порадить так, наче для свого родича.
- Коли мене благословили на парафію в мальовниче село Лаврів, головою сільської ради якраз був Арсен, – із теплотою згадує протоієрей Роман Микитюк, настоятель місцевої Свято-Покровської церкви. – Він одразу запросив мене на розмову й прийняв так щиро й по-домашньому, ніби ми зналися все життя. Арсен Арсенович незмінно опікується нашою святинею: чим може – тим допомагає, ніколи не відмовляє. Разом із дружиною вони виростили двох чудових синів, один із них сьогодні зі зброєю в руках боронить територіальну цілісність нашої України. Їхня родина – це втілена доброта, щирість і неймовірна гостинність. Їх серце розкрите назустріч людям. Арсен Арсенович щиро любить свою малу Батьківщину – Лаврів. Він знає кожного мешканця. Педагоги його поважають, односельці шанують, а я, священик, вдячний Богові за такого вірного сина своєї землі.
