Мстишин — найдавніше село нашої громади. Як зазначає вчитель історії Мстишинської гімназії Боратинської сільської ради Володимир Петрович Потурай, воно має глибоку й багату минувшину, до творення якої долучалися як звичайні мешканці, так і визначні постаті різних епох.
На фото: Володимир Петрович — досвідчений педагог, якого щиро поважають колеги й люблять учні
- Археологічні дослідження, проведені у різні роки, засвідчили, що історія села бере початок із глибокої давнини, — розповідає педагог, який також обіймає посаду заступника директора з навчально-виховної роботи. — Зокрема, під час розкопок було виявлено залишки давньоруського городища та сліди поселень різних історичних періодів. Знайдені фрагменти посуду й знарядь праці нині зберігаються у шкільному музеї. Перша письмова згадка про Мстишин датується 1366 роком, тож цього року село відзначає 650-річчя. Саме у 1366-му Іван Мстишенський — освічений і впливовий представник знатного роду — виступав посередником у перемовинах між князем Любартом та польським королем Казимиром. У різні історичні періоди в документах зустрічаються різні варіанти назви села: Мостишин, Смцішин, Осмтишин, Мцісін. Дослідники зауважують, що інколи назву Мстишин помилково пов’язують зі словами «мстити» чи «мститися». Насправді ж вона не має жодного стосунку до такого тлумачення. За однією з версій, у Х столітті відомим був воєвода Свинельд, який мав сина на ім’я Мстиша, від якого і могла походити назва поселення. Існує й інша гіпотеза, яку дослідник вважає більш імовірною: тривалий час село називали Мостишин. Це пояснюється тим, що дорогою до навколишніх сіл — Рикані, Лучиць, Вербаєва, Пілганева — через невеликі річки було збудовано мости. Відтак назва Мостишин з часом трансформувалася у сучасну — Мстишин. Відомо також, що у певний період селом володів князь Олександр Чарторийський.
На фото: Учні Мстишинської гімназії здобувають знання у старовинних приміщеннях, що зберігають подих минулих поколінь
У певний історичний період наш край входив до складу Великого князівства Литовського. Проте з часом, ослаблена Лівонською війною та одночасним протистоянням із Московським царством, Литва була змушена шукати підтримки Польщі. Своєю чергою, польська держава прагнула поширити свій вплив на багаті та родючі українські землі. Водночас литовська й українська шляхта намагалася зрівнятися у правах із польською знаттю. У результаті цих політичних обставин у 1569 році було укладено Люблінську унію — угоду про об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в союзну державу Річ Посполиту. Після цього Мстишин опинився під владою Польщі.
На фото: Виявлені фрагменти посуду та знарядь праці нині дбайливо зберігаються у шкільному музеї
За архівними відомостями, у 1583 році власниця заставного маєтку Мстишина — пані Миколайова-Гарлінська, яка обіймала посаду підкоморівної Луцька, сплачувала податок із 26 димів, 14 городів, чотирьох комірників, вального колеса, священника та двох боярів. Варто зазначити, що підкоморій у Речі Посполитій був високопосадовою особою, яка займалася межуванням земель і розв’язувала земельні суперечки.
- Як свідчать «Клірові відомості», у 1851 році в селі було збудовано Свято-Миколаївську церкву, — розповідає привітний співрозмовник, який щиро захоплюється своїм предметом і глибоко знає історію рідного краю. — На той час село було досить великим: кількість парафіян сягала 1747 осіб. Настоятелем храму був Іосим Уйцеховський, річний оклад якого становив 260 карбованців — на той час це була значна сума. За ці кошти священник зміг звести житловий будинок і господарські споруди. Церква також володіла значними земельними наділами: спочатку це було близько 40 десятин землі (трохи більше ніж 40 гектарів), а вже на початку ХХ століття, у 1907 році, її землеволодіння зросли майже до 90 гектарів. Згідно з переписом 1911 року, в селі діяла однокласна школа та працювали три крамниці. У 1914 році розпочала роботу церковно-парафіяльна школа, однак під час Першої світової війни її будівлю було зруйновано. Тоді ж значних пошкоджень зазнали приватні господарські споруди та приміщення пожежної охорони.
На фото: Місцева святиня — Свято-Миколаївський храм
Розповідаючи про минуле села, неможливо не згадати чеську колонію Ладовку, що виникла після указу російського імператора Олександра ІІ у 1861 році, яким чехам дозволили купувати землю на Волині, що тоді входила до складу Російської імперії. Відтак наприкінці ХІХ століття в Ладовці налічувалося вже понад 70 дворів. Чеська громада мала добре розвинену інфраструктуру: тут діяли два млини, працювали навчальні класи з викладанням чеською мовою, функціонували пожежна частина та клуб, що були осередками громадського життя колонії.
- Чеські поселенці зводили міцні й охайні будинки, впорядковували вулиці, прокладали доріжки та закладали фруктові сади, — зазначає Володимир Петрович. — Вони також вирощували хміль, який згодом експортували до Німеччини, Чехії та Франції. За спогадами старожилів, у колонії панував зразковий порядок, тож і назву вона отримала відповідну — Ладовка. Чехи мали у своєму володінні 350 гектарів землі. З них майже 20 гектарів належало братам Йосипу та Владаміру Марешам. До речі, в будинку Йосипа нині розміщується один із корпусів школи, де діють початкові класи, шостий, сьомий та їдальня.
У 1928–1934 роках у Мстишині діяло товариство «Просвіта», яке очолював Панас Калакуц. Його члени сплачували внески, за рахунок яких орендували приміщення та поповнювали бібліотечний фонд. При «Просвіті» працював драматичний гурток. За свідченнями очевидців, на сцені ставили чимало вистав, зокрема «Пан писар», «Безталанна», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Наймичка», «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» та інші популярні постановки. Згодом розпочалася Друга світова війна. З червня 1941 року до лютого 1943-го Мстишин перебував під німецькою окупацією. Одного дня фашистам здалося, що з відкритих вікон дзвіниці хтось веде вогонь, і вони вирішили знищити храм. Коли споруда зайнялася полум’ям, до німців підійшов учитель Пилип Коб’яков, який вільно володів німецькою мовою, і попросив дозволу врятувати церковні святині. Окупанти погодилися, і разом із селянами він виніс ікони з палаючої церкви. На той час настоятелем храму був священник Никон Шиприкевич. Згодом його звинуватили у зв’язках із націоналістами й засудили до 20 років таборів. За роки війни до села надійшло 22 похоронки, що стало гірким свідченням втрат і страждань того часу.
На фото: Пилип Михайлович Коб’яков
Під час окупації уроки в школі проводив Пилип Михайлович Коб’яков. Уродженець Санкт-Петербурга і випускник фізико-математичного факультету Петербургського Імператорського університету, він після Першої світової війни звільнився з царської армії. Житомирська управа тодішньої Волинської губернії направила його працювати шкільним інспектором у містечко Олика. Там він навчав дітей математиці та іноземним мовам, адже вільно володів французькою, німецькою та польською. Чудово знав астрономію і взагалі був дуже ерудованим, всесторонньо розвинутим, за що його називали “сільським професором”. На жаль, саме в Олиці він пережив велику особисту трагедію — загинуло двоє його синів. Згодом його направили у село Яблунівка на Маневиччині, де він і познайомився із священником Никоном Шиприкевичем. Після десятирічної роботи там його скерували у Мстишин, де мудрого наставника щиро любили учні та глибоко поважали колеги. Згодом Пилип Михайлович був нагороджений знаком “Відмінник народної освіти”. Вийшовши на пенсію, він переїхав у Ківерці, де мешкала родина Никона Шиприкевича. Там же, на місцевому кладовищі, його й похоронили.
На фото: У книзі Ростислава Марущака зібрано чимало цікавих і цінних відомостей про історію рідного села
- Звісно, далеко не всі мешканці прийняли радянську владу. Уже в 1943 році в селі постала підпільна організація ОУН, — розповідає педагог. — До її лав долучилися 42 односельці. Згодом радянська влада вдалася до жорстких репресій: чимало людей було вислано до Сибіру. Селян примушували вступати до колгоспу імені Чкалова, який пізніше увійшов до складу колгоспу імені Суворова. До речі, господарство тривалий час вважалося одним із найуспішніших у районі: діяли ферма, виробничі бригади, розбудовувалося село, зростала його інфраструктура. Освітнє життя також активно розвивалося. Уже в 1945 році початкова школа стала семирічною, а згодом відкрилися восьмий, дев’ятий і десятий класи. Заклад функціонував як загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів, а нині він відомий як Мстишинська гімназія. На жаль, сьогодні в селі вже не працює фельдшерсько-акушерський пункт, а кількість жителів поступово зменшується. Приємно усвідомлювати, що місцеві жителі, які впродовж десятиліть змушені були ходити до сусідніх сіл, щоб помолитися в храмі, згодом об’єдналися і вирішили звести власну святиню. У 2000 році на місці церкви, знищеної під час Другої світової війни, заклали капсулу та освятили ділянку під будівництво нового храму на честь Святого Миколая. А вже 19 грудня 2004 року в новозбудованій Свято-Миколаївській церкві відбулося освячення престолу та перше урочисте богослужіння.
На фото: Учні Мстишинської гімназії із задоволенням поспішають на уроки історії. І це не дивно, адже заняття Володимира Петровича перетворюються на захопливу подорож у минуле
Відчувається, що історія для Володимира Петровича — не просто навчальна дисципліна, а справжнє покликання. Про минувшину він говорить із щирим захопленням, глибокими знаннями та особливою повагою до кожної сторінки історії рідного краю.
- Я родом із Луцька і досі пам’ятаю, з яким захопленням слухав учительку історії у рідній школі №14, — ділиться він. — У ті часи поїздки за кордон були великою рідкістю, а вона побувала в Єгипті й настільки цікаво розповідала про піраміди, Каїр, фараонів та життя тогочасного світу, що я сам непомітно захопився історією. Саме тоді твердо вирішив стати вчителем цього предмета. Після школи вступив на історичний факультет Луцького педагогічного інституту, однак навчання перервала строкова служба в армії, яку проходив на Закарпатті. Повернувшись, чотири роки працював учителем у Смолигівській школі. Саме там формувався як педагог, постійно вдосконалював свої знання та щедро ділився ними з учнями. Згодом, працюючи на декретній посаді, отримав направлення до Мстишина. Тут і залишився, присвятивши педагогічній діяльності вже понад 33 роки. Тішить, що серед сучасних школярів є ті, хто щиро цікавиться історією, прагне глибше пізнати минуле свого села, краю та всієї України. Особливо приємно усвідомлювати, що вже друга моя випускниця обрала шлях історика й вступила на історичний факультет. Це свідчить про те, що молодь не лише пам’ятає коріння, а й хоче досліджувати його, осмислювати події минулого та передавати ці знання наступним поколінням. Адже, як писав Михайло Грушевський, історія — це не просто опис окремих подій, а глибоке дослідження життя народу, його прагнень, боротьби та духовного становлення. У нинішній непростий час, коли випробування торкаються і кожної людини, і всієї нашої держави, знання власної історії стають особливо необхідними. Воно допомагає нам краще розуміти сьогодення, відчувати єдність і впевненіше дивитися в майбутнє. Недаремно Вінстон Черчилль зауважив: «Чим далі назад ви можете зазирнути, тим далі вперед, ймовірно, побачите». Саме тому пізнання минулого — це не лише цікавість, а й важлива умова свідомого розвитку суспільства.
