Нині звістка про чудотворну ікону Матінки Божої «Пілганівська» шириться далеко поза межами Волині та України. До стародавнього образу з вірою й молитвою з’їжджаються люди з різних куточків Батьківщини та інших країн.
- Промінь вже не перше століття перебуває під опікою Богородиці! — переконаний Володимир Миколайович Демчук, місцевий житель, краєзнавець. — Взагалі, наше село має давню і цікаву, багату як на добрі, так і на трагічні події. Є легенда, що в часи монголо-татарської навали у цій місцевості розбив свій намет татарський хан Пулган чи Пулхан. Мовляв, відтоді місцевість, а згодом і поселення почали називати Пулганів, Пулханів, Пілганів. Однак я спілкувався з багатьма відомими істориками, і усі вони заперечили вірогідність цього. Перша письмова згадка про село датована 1451 роком. Саме тоді, у грудні, великий князь литовський князь литовський Свидригайло надав Петру Ланевичу Кірдеєвичу Мильському села Киселин, Твердині та кілька інших, у тому числі і Пулганів. Селом також володіли брати Самашки, Андрій Гулевич, Іосиф Орурк, Томашевський. З 1841 по 1939 рік селом володіли Перетяковичі.
Як свідчать клірові відомості, у 1683 році місцеві жителі зібрали кошти і звели храм. Однак восьмого травня 1878 року сталася пожежа, яка знищила святиню. На кам’яному фундаменті попереднього храму розпочалося будівництво нової церкви. Цікаво, що святиню звели без жодного цвяха, а самі роботи тривали сім років. Значну фінансову підтримку для зведення храму надали пани Заремські, яких згодом, як благодійників, поховали біля церкви. Заремський-старший був впливовим діячем польського сейму і виступав проти насильницького окатоличення волинського населення. І сьогодні біля їхніх могил настоятель храму, протоієрей Володимир Дрозд, звершує панахиди, а під час кожної Божественної літургії Церква молитовно поминає меценатів. Будівництво нового храму завершили у 1885 році. Церква є тридільною, однобанною і донині в її стінах лунає Слово Боже.
Понад три століття у старовинному й надзвичайно красивому храмі, якому в минулому році виповнилося 150 років, зберігається копія чудотворної ікони. За переказами, одного дня на березі річки Чорногузки чоловік, який випасав худобу, несподівано побачив образ Богородиці на плесі води й почув голос: «Я тоді до вас прийду, як буде кривава річка через село йти». Звістка про це швидко поширилася, і з навколишніх сіл люди разом зі священиками приходили, щоб забрати ікону. Проте з храмів, куди її приносили, святиня загадково зникала і знову з’являлася на березі річки. Так тривало доти, доки селяни з Пілганева не перенесли ікону до Свято-Михайлівського храму, де вона й залишилася.
- Доля оригінальної ікони нині залишається невідомою, натомість її копію було написано у 1754 році, — розповідає Володимир Миколайович. — Слава про чудеса, які відбувалися після щирої молитви перед образом, швидко поширилася далеко за межі Волині. Тож до святині приходили й приїжджали люди різних станів — і селяни, і шляхта, як православні, так і католики. Ікона має особливі клейма — невеликі сюжетні композиції, розміщені навколо центрального образу, які зображають дива, що сталися після молитви. Ймовірно, паломники зверталися до Богородиці навіть уночі, адже одне з клейм ілюструє чудо, що відбулося саме в цей час доби. Про цей образ згадував і відомий громадський діяч, поет та борець за православ’я, луцький братчик Данило Братковський. На мою думку, він неодноразово бував у Пілганеві. У 1702 році у своєму передсмертному заповіті він писав про намір повідомити церковну владу в Києві про численні дива, які ставалися після молитов перед іконою Божої Матері Пілганівської. В той час біля церкви були дими (будинки), в які жили люди, які приїжджали молитися біля чудотворної ікони з надією на одужання від різноманітних захворювань. Адже ікона була відома далеко за межами села. Є свідчення про те, що монахи Домініканського монастиря з Луцька приїжджали в Пілганів і хотіли забрати цю ікону. Місцеві жителі були категорично проти. Опісля інформація про це дійшла до польського короля, і він заборонив монахам забирати ікону.
Село розвивалося, збільшувалося. Діяла школа, перша згадка про яку датована 1893 роком. У “Клірових відомостях” за 1900 рік йдеться про те, що у 1893 році була відкрита “школа грамоти”, яку відкрили на кошти місцевих жителів і яка розміщувалася у приватній оселі. 100 карбованців витрачали на оплату приміщення та заробітну плату вчителя.
Минуле століття принесло мешканцям Пілганева багато випробувань. В роки Першої світової війни чимало селян мобілізували до армії. Згодом, у 1915 році, селом проходили австрійські війська. В рамках реквізицій у селян відбирали худобу, зернові. Відтак не було як обробити поля, які заростали бур’янами. Господарювати довелося жінкам, дітям та стареньким і немічним дідусям та бабусям. У 1916 році село було звільнене військами російської армії, однак уже за умовами Ризького мирного договору 1921 року опинилося у складі Польської держави. Для місцевого населення це означало тривалий період соціально-економічного, національного та політичного утиску.
Важливою віхою духовного й культурного розвитку громади стало заснування 10 липня 1927 року філії товариства «Луцька повітова Просвіта» Полонківської гміни. Очолив її Федось Киричук. Секретарем був Семен Музичук, а скарбником — Ілько Олексюк. Шабала Прокіп вів драмгурток, який успішно виступав у навколишніх селах. Активними учасниками “Просвіти” були брати Пилип та Георгій Пазюки. Згодом Пилип загинув на фронті Другої світової, а Георгій виїхав у США і став художником. Згодом його син відвідував Пілганів і купив картини, написані його батьком. Саме «Просвіта» перетворилася на осередок національного відродження, просвітницької діяльності та формування української самосвідомості. У 1934 році “Просвіту” закрили. У 1939 році коштом сільської громади в Пілганові звели початкову школу. Частину будівельних матеріалів надав пан Проце, власник маєтку в сусідньому Голишеві. Навчання в школі велося двома мовами — українською та польською, — розповідає Володимир Миколайович. — До 1939 року була хутірна система: Гори, Придатки, Синява, Дідовець, Острів, Соснівець, Томашевщина, Нагоришина, Міжгаї, Бритень, Казьонщина, Панський луг, Костюшкова. Давні роди Пілганева — Бульбенюки, Дармовіси, Бехнюки, Варинюки, Олексюки, Кізюки, Ліщуки, Шабали.
На фото: Селяни під час обжинків
На фото: Учні Пілганівської школи, 1939 рік
Події Другої світової війни знову зруйнували мирний плин життя. Після приєднання західноукраїнських земель до УРСР у вересні 1939 року вже в червні 1941-го село зазнало нацистської окупації. Загарбники вивозили до Німеччини зерно, худобу та інші матеріальні ресурси. У роки Другої світової війни загинули 53 жителі села.
- Частина місцевої молоді не прийняла ані нацистського «нового порядку», ані сталінського тоталітарного режиму й обрала шлях збройної боротьби за незалежну Україну, — розповідає краєзнавець. — На території села діяли підрозділи ОУН-УПА, зокрема загін під проводом Клима Савура. Я корінний житель і майже уся моя родина була в УПА. Рідний брат моєї бабусі — Музичук Данило — був дуже освіченим. Він закінчив сім класів і був зв’язковим між Романівкою та Мстишином. Він був справжнім патріотом і, як і всі інші проресивні молоді люди, понад усе мріяв про незалежність нашої Батьківщини. Його вистежили і відправили до в’язниці у Рівне. Він мав псевдо “Лис”. Його сестра Музичук Ольга була зв’язковою між Кошевцем і Пілганевом. Псевдо “Барвінок”. Коли її піймали, то відправили відбувати покарання на Сході України, де вона важко працювала на шахтах. Лише після смерті Сталіна вона змогла повернутися на Волинь. До Сибіру, а саме в Кемеровську область, як заможних господарів та батьків зв’язкових УПА, вислали і батьків моєї бабусі. Мали епатувати і її саму з маленьким сином. Вона з дитиною якраз була на вокзалі і мала сісти у вагон, як раптом до неї підійшов дільничний міліціонер. І сказав, що, мовляв, як же можна вивозити вдову, чоловік якої загинув в перші дні Другої світової війни на фронті. Вона розповідала, що коли прийшла додому, то її не пустили до хати. І вона з сином пішла жити до родичів. Загалом, в ті роки з нашого села до Сибіру вивезли 122 сім’ї і небагато з них повернулися додому під час “хрущовської відлиги”.
На фото: Книга “Земля моїх батьків”
На фото: Село з висоти пташиного польоту. Автор фото: Володимир Демчук
На фото: Авторський колектив
На фото: Вручення премії ім. Миколи Куделі
- Свого часу світ побачила книга “Земля моїх батьків”, написана кількома авторами: Оленою Дармовіс, Галиною Патутою, Лілією Кальчик та мною, — каже пан Володимир. — Вона була відзначена обласною премією імені Миколи Куделі. Так от — коли ми з Галиною Патутою працювали в архіві, то вивчали протоколи допитів вивезених до Сибіру. Й зауважили, що дуже багато людей потрапляли до в’язниці лише за те, що дали воїнам УПА шматок сала чи якусь іншу їжу. А також те, що освідчені, розумні молоді хлопці й дівчата в тих в’язницях і гинули. Старожили казали, що на той час гарну освіту мали Музичук Данило і Радчук Сергій. Два роки тому я знайшов архівні дані про Радчука Сергія. Виявилося, що йому присудили 20 років таборів, однак на етапі він не відбув. До речі, ще у 1951 році у Пілганеві був схорон Бадельчуків (Масонів), у якому виявили багато літератури, зброї та друкарську машинку. До речі, під час підготовки книги “Земля моїх батьків” багато цікавої та важливої інформації розповів місцевий житель Микола Шпак. Якось, під час зустрічі з відомим істориком Оленою Бірюліною, вона сказала, що, мовляв, у вашому селі повинна бути чудотворна ікона. Було два села — наше Пілганів і Пілгани на Горохівщині. Ікона є саме у нашому селі.
На фото: Весілля Матвіюка Миколи у Хабаровському краї, 1951 рік. Серед гостей: Сапожник Матвій, Сапожник Євгенія, Чачорук Тимофій та інші земляки
На фото: Сапожник Матвій, Сапожник Євгенія, Сапожник Феодосія і Чачорук Тимофій та інші земляки
На фото: Святкування Великодня у засланні
На фото: На фото: Лист від родини Матвіюка Степана з Хабаровська, 1997 рік
Післявоєнні роки були складними. Радянська влада розпочала колективізацію. Звісно, господарі, які звикли працювати на власній землі, мати власну худобу, були проти. Та, звісно, їх ніхто не слухав. У 1948 році у Пілганеві створили колгосп, який у 1963 році перейменували на колгосп імені Суворова, і він став одним із передових у районі. В колгосп входили такі села: Промінь, Гірка Полонка, Полонка, Коршовець, Вербаїв, Мстишин і Лучиці. Було до десяти тисяч гектарів землі. Першим головою колгоспу був Микола Васильович Худошин.
На фото: Працівники колгоспі імені Суворова
На фото: Обжинки у 1989 році
Село відвідували наукові експедиції. Зокрема, під час чергової експедиції Павла Жолтковського в місцевій церкві виявили шедеври іконопису XVI–XVIII століть. Це, зокрема, ікона “Спас у славі” XVI та “Успіння Богородиці” XVII століть. У 1964 році радянська влада прийняла рішення про перейменування села. Так, Пілганів став Променем.
- Останніми роками частина місцевих жителів виступає за те, аби повернути нашому населеному пункту його історичну назву, — розповідає пан Володимир. — Річ у тім, що за часів СРСР щонайменше у восьми регіонах України з’явилися населені пункти з однаковою назвою — Промінь. Натомість Пілганів — назва автентична й унікальна. В Україні більше немає жодного населеного пункту з таким самим іменем, а отже, це не просто слово, а частина історії, яку варто зберегти.
У 1983 році у старовинному храмі безбожна влада відкрила Музей атеїзму. Як це не парадоксально звучить, саме цей музей у той час уберіг святиню від остаточного знищення. Та для мешканців села така доля храму була болючою і неприйнятною. Люди не полишали надії повернути церкві її справжнє призначення. Після численних звернень до владних інстанцій, ліквідації музею, повернення ікон та церковного начиння, а також проведення масштабних ремонтних робіт, 21 листопада 1989 року храм урочисто освятили. Відтоді церковний дзвін знову скликає вірян на службу Божу.
- Я народився і виріс у цьому селі, тож воно для мене — не просто точка на карті, а частина мого життя, — ділиться пан Володимир. — Я щиро люблю й глибоко поважаю його мешканців. Мене завжди цікавила історія рідного краю, постаті тих видатних людей, які тут жили, працювали й відстоювали незалежність нашої держави.
