Щойно переступаєш поріг бібліотеки села Лаврів — і наче потрапляєш у справжнє Королівство книг! Просторе, світле приміщення, де нещодавно завершили ремонт, зустрічає затишком і сучасністю. Тут нові зручні столи й м’які комфортні крісла, а на почесному місці — вишитий місцевою майстринею портрет Тараса Шевченка, який додає особливого тепла та національного колориту. Акуратні стелажі виблискують яскравими обкладинками нових книжок — як українських, так і зарубіжних авторів. Між ними — квіткові горщики, з яких визирають барвисті пелюстки, ніби усміхаючись кожному відвідувачу. Господарює у цій затишній царині Галина Федорівна Гурницька — бібліотекарка з багаторічним досвідом і невичерпними креативними ідеями, яка вміє перетворити бібліотеку на справжній культурний осередок села.
- Я місцева жителька, – усміхається красива і дуже приємна жінка. – Тож змалку залюбки слухала про історію нашого села. Про тих видатних особистостей, які тут жили та працювали. Згадки про Лаврів зустрічаються в багатьох стародавніх документах. Зокрема, у дарчій грамоті князя Лева Даниловича Галицького, яка датована 1292 роком, йдеться про те, що ліси і землі біля Лаврова подаровані для монастиря, який мали зводити. Цікавою є історія назви села. Виявляється, колись тут жив заможний газда, який славився далеко за межами цієї місцини. І на його честь вирішили звести лавру. А саме село почали називати Лаврів. Був період, коли Лаврів був знаним своїми ярмарками, які були багатолюдними та на які з’їжджалися люди не лише з навколишніх сіл, але й здалеку. Є згадка про село датована 1545 роком. У нас є копія фото на якому зображені люди, які йшли до Берестечка і серед них є Тарас Шевченко. Наш Кобзар в той час досліджував минувшину Почаєва, Кременця, Берестечка та інших містечок тодішньої Волині. У доповіді вищому керівництву, а Шевченко був у складі археологічної експедициї, він 27 жовтня 1846 року згадав і наше село.
Протягом віків село належало різним князям – Семену Козинському, Олександру Семяшку, братам Галшки Гулевичівни, а також князям Любомирським. До речі, останні господарювали тут понад 200 років. У князя Миколи Любомирського було дві доньки – Людвіга і Марія. Людвіга закохалася у заможного князя та вийшла за нього заміж, чим дуже порадувала батьків. Обранцем Марії став простий, хоча й вродливий і розумний хлопець, який просив у князя руки його доньки. Проте батьки були категоричними і не дали свого благословіння на цей шлюб. Марія виявилася однолюбкою і заміж так і не вийшла попри те, що було багато бажаючих породичатися із князем Любомирським. Більше того – вона прийняла рішення піти в монастир, однак у 1902 році помер її батько і до неї перейшло управління усім маєтком. І слід відзначити, що вона гідно із цим справлялася. Також вона дуже любила читати, тож, як свідчать перекази, у маєтку було три великі шафи з червоного дерева у яких зберігалося понад 1700 книг не лише слов’янськими мовами, але й французькою. Були давні рукописи, написані від руки, а також були екземпляри у золотих оправах.
- 21 липня 1920 року княжна Марія виїхала до Варшави, де жили її родичі, а коли повернулася в серпні, то побачила, що селяни позабирали зі стайні коней, корів, реманент, – каже пані Галина і додає. – Це був непростий період суспільно-політичних змін, який вплинув на життя різних верств населення. Зрештою, у 1922 році Марія знову повернулася до маєтку і побачила, що з бібліотеки, якою вона так дорожила, практично нічого не залишилося. Тож, бажаючи повернути книги, княжна оголосила, що той, хто принесе книгу з її бібліотеки, отримує винагороду у розмірі подвійної її вартості. І – вона дотримала свого слова – таким чином було повернуто 370 книг. Вже наступного року у Лаврові з’явилася хата-читальня. Були юнаки, які навчалися і купували у Львові книги із п’єсами. Опісля ставили спектаклі і за виручені кошти купували нові книги у хату-читальню, які відвідувало чимало людей.
Про своє рідне село Галина Федорівна може розповідати безкінечно — здається, вона знає його минуле до найдрібніших деталей. І це не дивно, адже любов до історії та пам’ять про рідну землю вона увібрала ще змалку. Їй та її двом сестрам батько часто розповідав про життя села, його людей і події минулих років. Щоразу, коли вона згадує про тата, її голос набуває особливого тепла — відчувається щира повага й глибока вдячність. Для неї він — беззаперечний авторитет і дорогий наставник. Федір Макарович Сорока — людина непересічної долі та невтомної праці. Він здобув три вищі освіти, працював педагогом і головою колгоспу. Та й сьогодні він не полишає турботу про рідне село, особливо приділяючи увагу молодому поколінню, у якому бачить майбутнє громади.
- Я дуже вдячна керівництву Боратинської громади, яке постійно дбає про нашу бібліотеку, поповнення книжкового фонду, – каже бібліотекарка. – Їхніми стараннями було зроблено сучасний, чудовий ремонт у цьому приміщенні, завдяки чому тут по-справжньому затишна, домашня атмосфера.
В шкільні роки Галина мріяла про медінститут. Хотіла допомагати людям долати різні хвороби. Однак так сталося, що коли закінчувала школу, то померла місцева бібліотекарка. Відтак, аби біблітека не стояла зачиненою, батьки прийняли рішення, аби донька вступила у Луцький педколедж, де готували фахівців бібліотечної справи. Дівчині, яка також дуже любила книги, ця ідея припала до душі. Відтак вступила на заочне відділення, влаштувалася на роботу, а згодом вийшла заміж за коханого, який приїжджав у Лаврів до бабусі.
- Виховали двох дітей, маємо й онучка, який є частим гостем у біблітеці, – усміхається жінка. – Щиро тішуся, що сюди залюбки приходять і дітки і дорослі. Ось гляньте – формуляр Тамари Петрівни Коруки – зовсім списаний. Буває, що вона приходить по два-три рази на тиждень до бібліотеки. Приємна, надзвичайно гарна людина й активна наша читачка. А ще Лідія Михайлівна Мельник — найстарша серед усіх відвідувачів бібліотеки. Їй 92 роки, і все своє життя вона присвятила вчительській праці. Попри поважний вік, пані Лідія й досі із захопленням стежить за книжковими новинками. До бібліотеки вона вже не приходить особисто, тож я із задоволенням привожу їй книги додому. Якою ж щирою є її радість, коли отримує свіжі видання! І мені теж тепло на душі, коли бачу, що односельці люблять читати й охоче беруть книги до рук. Помітила, що якщо молодь більше цікавиться книгами зарубіжних авторів, то читачі середнього і старшого віку віддають перевагу українським письменниками. Особливо популярними є книги Світлани Талан, Ніни Фіалко, Анатолія Дімарова, Василя Шкляра, Андрія Кокотюхи. Тож коли виходять їх нові книги – поспішаю купити, аби наші читачі могли прочитати новинку. Ось – маємо усі книги Світлани Талан, Володимира Лиса.
У Лаврові Галину Федорівну щиро люблять і поважають. Для найменших вона — мов чарівниця, яка відчиняє двері у світ казок та неймовірних пригод. Для юнацтва — провідник у захопливі світи зарубіжної літератури, а для старших читачів — порадниця, що завжди знайде цікаві новинки від українських авторів.
Її вдячно слухають усі покоління, а до бібліотеки, цього справжнього Королівства книг, люди поспішають із радістю. Адже тут їх завжди чекає щира усмішка господині, лагідний аромат нових сторінок і можливість вирушити у нові мандри разом із героями улюблених книжок.
Сьогодні, 30 вересня, бібліотекарі святкують своє професійне свято – Всеукраїнський день бібліотек! Тож щиро вітаємо Галину Федорівну і зичимо якнайкращих благ та щедрих дарунків долі! Ви бережете скарби знань, відкриваєте для людей нові світи та надихаєте на розвиток! Бажаємо вам невичерпного ентузіазму, вдячних відвідувачів, цікавих відкриттів і натхнення щодня!
