Зустріч із протоієреєм Василем Янчуком, яка відбулася у храму на честь Різдва Пресвятої Богородиці, що в селі Полонка, нагадує розмову з самим Сонечком – настільки щиро він випромінює тепло. В його очах світяться любов і доброта, а кожне слово пронизане мудрістю, життєвим досвідом та непохитною вірою в Бога. Отець Василь відродив священницьку традицію своєї родини вже в шостому поколінні. Два його рідні брати служать у Житомирській області, а двоє синів також обрали духовний шлях: один служить у селі Полонка, інший – у селі Тарасове. Священницьке покликання продовжили й племінники отця Василя.
На фото: Храм зустрів нас благоговійною тишею й небаченою красою, від якої ми завмерли у захопленні
- Історія нашого славного села сягає в глибину віків, – привітно усміхаючись, розпочинає розповідь він. – Археологи виявили поселення пізнього палеоліту, неоліту, епохи бронзи та раннього заліза, ранньослов’янського часу, княжої доби та середньовіччя. Перша письмова згадка датується 1150 роком і зустрічається у Літописі Руському. Як свідчать різні архівні дані, цей населений пункт мав різні назви: Полони, Полонє, Полона Гаштольдова, Полонка Владична, Велике Полонне, Мале Полонне, Полонне. Полонка була резиденцією луцьких владик про що є відповідні згадки в історичних джерелах. В одному із джерел вказано, що зведено “на хуторі, де було два доми і 13 жителів”. Як йдеться в іншому джерелі, у 1772 році тут було зведено дерев’яний храм. Святиню освятили на честь Різдва Богородиці. До речі, село вважалося козацьким. В давнину біля Луцька були кургани – 12 в сторону Променя і 17 в сторону Луцька. Ще два кургани були в напрямку Голишева і один курган “могила серебриця”. Після битви під Берестечком козаки, відступаючи, вступали в поодинокі бої. Відтак на місці поховань козаків виростали кургани. На території храму можна побачити пам’ятний хрест, встановлений в пам’ять про запорізьких козаків. Зі сторони вівтаря і нині є давні поховання священнослужителів різних століть.
На жаль, у буремні роки Першої світової війни дерев’яна церква була знищена вогнем. Проте мешканці села встигли врятувати кілька безцінних реліквій – серед них старовинний запрестольний хрест і кілька ікон. Сьогодні ці святині зберігаються у храмі й нагадують про давню духовну спадщину громади. Також збереглися і старовинні дзвони, які нині можна побачити на подвір’ї храму.
На фото: Священна ікона та вічне Слово в Євангелії
- Місцеві жителі, спраглі до Слова Божого, дуже хотіли відродити святиню, тож у 1938 році звернулися до пана, який тут мешкав, з проханням фундувати на будівництво, – веде розповідь священник. – Однак пан відмови прохачам. Тож люди, здаючи по п’ять злотих, самі зібрали гроші на будівництво храму. Так постала нова святиня. Хочу наголосити, що тут завжди велося богослужіння українською мовою. Літургію служив митрополит Полікарп (Сікорський). До речі, у 1938 році до польського сейму від Полонківської волості обрали депутатом Мстислава Скрипника, якого п’ятого червня 1990 року у Києві на Першому соборі Української Автокефальної Православної Церкви образи Патріархом Київським і всієї України. А вже 18 листопада того ж року в Соборі святої Софії у столиці пройшла інтронізація. Мстислав Скрипник став першим Патріархом УАПЦ. Коли ж у 1992 році була створена Українська Православна Церква Київського патріархату, митрополита Мстислава проголосили її Предстоятелем з титулом Патріарха.
Навіть у темні, безбожні часи радянської влади храм у Полонці був діючим. Щосуботи й щонеділі, а найбільше на великі свята, його подвір’я наповнювали натовпи прочан із чотирнадцяти навколишніх сіл. Людей приходило так багато, що храм не міг умістити всіх, і вони ставали коло стін, молячись просто неба.
На фото: Дзвін цих дзвонів скликає людей до храму, а підйом до них милує око чарівними настінними розписами
- В ті часи священників, які не хотіли йти у “Сталінську церкву” чекало вислання до далекого Сибіру, – важко зітхає отець Василь і його очі стають сумними. – Однак у 1992 році 19 серпня, у день Преображення Господнього, яке в народі називають “Яблучним Спасом” місцеві жителі вирішили перейти з УПЦ до УПЦ КП. Священник отець Анатолій Опанасець, за настоятельства якого розпочалося зведення нового, просторого храму, відмовився йти з громадою. Тож настоятелем храму став я. Іконописець, священник Сергій Кушнір здійснив розпис за мотивами почаївських іконописців – усі ікони гарно прописані і яскраві. Біля кожної ікони є напис – вказано родину, яка фундувала святині той чи інший образ.
На фото: Розпис святині налаштовує на думки про одвічні цінності
На фото: Свічна лавка наповнюється барвами майстерного розпису
На фото: Перед очима гостей храму постає витончений іконостас давніх часів
На фото: У вівтарній частині храму багато ікон
Увійшовши до храму, ніби переносишся в інший світ, сповнений тиші й величі. Стелю і стіни прикрашають дивовижні розписи, що вражають своєю красою. В оточенні сяйва видно великі й малі ікони святих, праведників та мучеників. Серед них – образи святої мучениці Варвари, святого Сергія Радонежького, святого Пантелеймона-цілителя, святого Серафима Саровського, святого Георгія Побідоносця, святого Амфілохія Почаївського та багатьох інших. У цих святинях збережені часточки мощей, що надає їм особливої благодаті. Особливе місце займає велична ікона святителя Миколая Чудотворця. Це стародавній образ із часточкою мощей Мирлікійського угодника Божого. Хоча ікона з роками потьмяніла, обличчя святителя, а особливо його очі, випромінюють живе світло й ніби звернені до кожного, хто приходить у храм.
На фото: Ікони з часточками мощей — це духовні скарби, до яких віряни припадають, шукаючи заступництва і допомоги в різних потребах
Справжньою окрасою є старовинні Царські врата, виконані в козацькому стилі з липової деревини, а також різьблена скульптура Спасителя, вирізьблений з верби, що додає інтер’єру особливої теплоти й духовної глибини.
На фото: Старовинні святі Царські врата
Тут, у стінах святині, під поглядом Господа, Пресвятої Богородиці та тих, що просіяли в лику святих, душу огортає глибокий спокій і умиротворення. Уся мирська суєта, немов зупинившись на порозі, не сміє торкнутися серця. Натомість у душі пробуджується щире прагнення приклонитися перед святинями, вознести молитву та зосереджено слухати слово священника, сповнене духовної мудрості й тихої благодаті.
- Мене назвали на честь мого дідуся по татові, – усміхається протоієрей Василь. – Дідусь був знаним господарем, набожним чоловіком і справжнім патріотом. Він категорично не хотів вступати до колгоспу. Якось, у віці 42 роки, він повіз у Сенкевичівку зерно. Однак у дорозі так промок і промерз, що сильно захворів і помер від запалення легень. Моя бабуся Олександра була онукою священника. Дідусь Василь був із Польщі, а мама із села Гулятин. Я виріс у глибоковіруючій родині. Для нас віра була не просто обрядом чи звичкою – вона була основою життя. Ми молилися всією душею, разом ходили до храму, слухали й переповідали життя святих. Але головне – ми намагалися жити так, щоб кожен день був наповнений духовністю, щоб у серці завжди звучали Заповіді Божі, нагадуючи, як правильно чинити й куди прямувати. І як би не складалися обставини життя, Слово Боже завжди залишалося тим світлом, що невгасимо горіло у моєму серці. Воно підтримувало мене в труднощах, підіймало після падінь і незмінно спрямовувало на дорогу Добра, любові та служіння Богові.
На фото: Отець Василь – духовний наставник і хранитель святині, чия постать випромінює спокій, силу віри та доброзичливість. У його погляді відчувається мудрість і глибина душі, а в поставі — впевненість людини, яка своє життя присвятила служінню Богові та людям
22 грудня 1992 року отець Василь був призначений на парафію у село Полонка, де служив до серпня цього року. Свого часу митрополит Луцький і Волинський Яків (Панчук) згадував, що саме завдяки парафіянам кафедрального собору Святої Трійці, серед яких був і отець Василь, постала міцна і велика громада, яка щиро любить Господа, Церкву та Україну.
- Це була особистість надзвичайної духовної сили, – з теплотою згадує отець Василь. – Його любов, доброта, милосердя та мудрість були тим світлом, яке гуртувало людей. Він умів бути вчителем і другом водночас, тому багато його учнів і нині з гордістю називають його духовним батьком. За час його служіння семінарія дала світові 1135 священників. Він поєднував святе й земне, а його віра в Україну, в наш народ і в Церкву була непохитною.
На фото: Могила митрополита Луцького і Волинського Якова (Панчука) — це місце тихої молитви й пошани, де спочиває архіпастир, наставник і духовний провідник багатьох священнослужителів, серед яких і отець Василь
Нині отець Василь служить разом із сином Ігорем, який є настоятелем святині. З особливою теплотою в голосі батюшка розповідає про свою дружину, вірну супутницю, з якою у парі уже 45 років. Радіє синам, які продовжили священницький родовід. Тішиться і пишається онуками – у Волинській Богословській Православній Академії навчається Серафим. Він же студент ЛНТУ. Єлизавета, закінчивши Луцький медичний коледж, навчається у Львівському медінституті. Катерина та Давид – також студенти ЛНТУ. А ще Давид навчається у ВБПА.
На фото: На іконах можна побачити прізвища жертводавців
- Нині час непростий, – зітхає священник. – У кожного – своя дорога до Бога, однак пам’ятаймо, що без Нього немає справжнього життя. Ні священник, ні храм, ні навіть ікона не врятують – спасіння дає лише Господь, і лише через живу віру. Тому вірте, живіть Словом Божим, не оминайте храму, бережіть у серці Його святі Заповіді. І понад усе – моліться! Адже молитва – це щира розмова з Господом, у якій ми відкриваємо Йому найпотаємніші куточки своєї душі.
На фото: Ми прощались з отцем Василем щиро сподіваючись, що наші дороги знову перетнуться
