Учні Рованцівського ліцею Боратинської сільської ради із задоволенням поспішають на уроки історії. І це не дивно, адже заняття Людмили Миколаївни Хилюк схожі на захопливу подорож у минуле. Учителька щиро закохана у свій предмет, тому її розповіді завжди живі, емоційні й спонукають школярів пізнавати більше про історичні епохи та видатних постатей, які залишили вагомий слід у долі нашого народу. Особливий інтерес у дітей викликає історія рідного села — близька, зрозуміла й по-справжньому жива. Ця тема, за словами педагога, не менш важлива і для дорослих.
На фото: Людмила Хилюк — педагог, яку цінують колеги та щиро люблять школярі
- Ми маємо знати минуле своєї Батьківщини, — переконана Людмила Миколаївна. — Лише тоді можемо вміти аналізувати події та робити правильні висновки. Адже від нашої громадянської позиції й усвідомлення сучасних викликів залежить дуже багато. Причому як у сьогоденні, так і в майбутньому. Для вивчення минулого рідного села свого часу багато зусиль доклала Любов Дмитрівна Грабинська, яка вела гурток “Історичне краєзнавство”. Також в Рованцях працювало багато історичних експедицій. Зокрема, з 2014 року, якими керував Олексій Злаготорський, Михайло Вашета. До речі, нині вони обоє відстоюють територіальну цілісність нашої Батьківщини. Під час досліджень було знайдено давній посуд, знаряддя праці, які свідчили про те, що поселення на цій території були давні.
На фото: Учні завжди із задоволенням відвідують уроки історії, адже заняття Людмили Миколаївни перетворюються на цікаву та пізнавальну мандрівку у світ минулого
Археологічні дослідження свідчать, що територія сучасних Рованців була заселена ще з давніх-давен. Зокрема, тут виявлено крем’яні вироби пізнього палеоліту, які підтверджують існування поселень на цих землях тисячі років тому. В урочищі «Панський город» археологи знайшли численні матеріали пізнього Середньовіччя XVI–XVIII століть, уламки кераміки доби бронзи та поодинокі артефакти різних історичних епох. Серед унікальних знахідок — крем’яні знаряддя праці, точила, мідний литовський солід Яна Казимира 1664 року, фрагмент люльки, вкритий коричневою поливою, елементи взуття, а також деталі кінської збруї. Усе це дає підстави говорити про важливу роль цієї місцевості в давніх торговельних та господарських шляхах регіону.
- Першу ж письмову згадку про село дослідники датують 1449 роком, — розповідає пані Людмила. — Саме 7 жовтня того року Великий князь литовський Свидригайло підтвердив давні земельні надання Луцькому Пречистенському монастирю, які, за переказами, існували ще з ХІІ століття. На той час Рованці входили до володінь луцької кафедри. У 1607 році назва села знову з’являється в описі майна Пречистенського монастиря. Там згадується «острів з полями і луками, за валом до Великої Полонки лан на Рованцях», що свідчить про господарське використання місцевих земель. У документах того часу також фігурує луцький єпископ Кирило Терлецький, який, відходячи у вічність, заповів 150 злотих на спорудження церкви при Пречистенському монастирі. Подальші історичні джерела розповідають, що у 1629 році частину земель передали луцькій кафедрі Іоанно-Богословської церкви. У 1779 році греко-католики звели на пагорбі храм на честь святого Пантелеймона.
А вже наприкінці XVIII століття, у 1798 році, коли край опинився під владою Російської імперії, ці землі належали греко-католицькій громаді. Саме з того часу збереглися письмові відомості про кількість населення: у Рованцях налічувалося 22 двори і 142 жителі — 68 осіб чоловічої та 74 особи жіночої статті. Це дозволяє уявити, яким було невелике, але живе і працьовите село наприкінці XVIII століття. Попри те, що селяни мусили три дні на тиждень відробляти на користь духовенства, решту часу вони присвячували власним господарствам і вміло давали собі раду. Вони були вправними хазяями, які дбали про землю та працювали з нею з любов’ю і наполегливістю. На родючих, поживних і легких чорноземах вирощували хміль, різноманітні овочі, гречку та інші зернові культури, забезпечуючи себе необхідним і підтримуючи добробут своїх родин.
- Свого часу землі Рованців перебували у власності церкви Святителя Миколая, що стояла на перехресті сучасних луцьких вулиць Кафедральної та Драгоманова, — розповідає педагог. — Архівні джерела засвідчують, що вже із середини XVI століття цей храм володів маєтком і значними земельними наділами в Рованцях, зокрема поблизу урочища «Велесова могила». Згодом, у 1809 році, село належало Луцькій уніатській капітулі, про що також знаходимо згадки у відомому краєзнавчому словнику Олександра Цинкаловського «Стара Волинь і Волинське Полісся». Це видання є надзвичайно цінним, адже охоплює історичні відомості від найдавніших часів до 1941 року, а сам дослідник працював над ним понад три десятиліття, збираючи унікальні факти про Волинь. У 1838 році луцький протоієрей Ісидор Метельницький згадує Рованці в описі Покровської церкви. «Церковь Покровская каменная, в которой одной только производится богослужение, неизвестно когда и кем построена. Во время существования Луцкого Епископства настоятелями сей церкви были кафедральные протоиереи и по назначению епископов пользовались доходами деревни Рованец, но от унии доселе деревня сия состоит в ведении униатов и церковь лишена фундуша». Тобто у документі йдеться про те, що богослужіння проводили у кам’яному Покровському храмі, збудованому в давні часи, хоча точна дата та фундатор залишилися невідомими. За часів Луцького єпископства настоятелями цієї церкви були кафедральні протоієреї, які за призначенням єпископів користувалися доходами з села Рованці. Водночас після переходу до унії саме уніати надалі опікувалися селом, а сам храм з часом втратив свій фундуш, що також відображає складні історичні процеси, які переживала Волинь у ті роки.
У документах 1877 року подано цікаве пояснення походження назви села. Зокрема, зазначається, що територія Рованців у минулому була порізана численними каналами-ровами, якими під час повеней можна було пересуватися човнами. Саме ці природні особливості місцевості, імовірно, й стали підставою для виникнення назви поселення — Рованці, тобто «місце ровів».
- Цінні свідчення про село містить і церковнопарафіяльний літопис Свято-Пантелеймонівської церкви, — наголошує Людмила Миколаївна. — У ньому зазначено, що «деревня Рованцы вся испещрена ровами для стока воды» та розташована на низовинному, болотистому березі річки Стир. Літописець згадує і про роки сильних повеней, коли мешканцям доводилося тимчасово покидати свої домівки. Саме від слова «ров», за тодішніми поясненнями, й утворилася назва «Рованцы», яка збереглася до наших днів як нагадування про давній природний ландшафт і непросте життя поселенців на цих землях. Пожежа, що спалахнула в ніч на 25 липня 1894 року після двох потужних ударів блискавки, вщент знищила давній дерев’яний храм, і для місцевих жителів, які відзначалися глибокою вірою та особливою набожністю, ця втрата стала справжнім потрясінням. Люди щиро сумували за зруйнованим храмом і, прагнучи якнайшвидше відновити духовне життя громади, вирішили звести нову церкву — вже з цегли і на іншому, вищому пагорбі.
Велику підтримку у цій справі надали Луцьке братство Воздвиження Чесного Хреста, а також настоятель Петро Огибовський, який доклав значних зусиль, аби домогтися часткового державного фінансування будівництва. Після нищівної пожежі від дерев’яної церкви дивом уціліли лише уламок дзвону та ікона — ці реліквії під час спорудження нового храму вмурували у стіну над входом як пам’ять про попередню святиню. Фундамент нової церкви заклали 29 жовтня 1898 року, а вже 30 липня 1900 року величний цегляний храм урочисто освятили. Сьогодні його відвідувачі можуть милуватися розкішним іконостасом, який на час освячення оцінювався у 11 тисяч 600 рублів, а також старовинними іконами, що зберігають дух минулих поколінь. Настоятель, протоієрей Петро Огибовський, був однією з найпомітніших постатей свого часу. Він очолював Гнідаво-Черницьку парафію, керував духовними школами, одна з яких діяла при самій церкві, і активно працював на духовній ниві. Священник був членом Луцького Хрестовоздвиженського, Острозького та Кирило-Мефодіївського братств, за що неодноразово отримував церковні відзнаки, зокрема золотий наперсний хрест. Свій земний шлях отець завершив 9 березня 1908 року, а вдячні віряни, щиро люблячи свого пастиря, поховали його біля храму. З будівництвом нової святині пов’язана ще одна особлива історія. Коли громада готувалася закладати фундамент, кілька побожних чоловіків вирушили на Святу гору Афон, щоб поклонитися святиням і попросити афонських монахів написати для майбутнього храму ікону святого великомученика Пантелеймона Цілителя. Ікона, написана афонськими монахами, зберігається у храмі й донині. До неї приходять із молитвою віряни не лише з Волині та різних куточків України, а й паломники з-за кордону, вірячи у силу святого заступництва та духовну благодать цього місця. Рованці, як приміське село біля Луцька, під час Першої світової війни перебували в епіцентрі бойових дій між Російською та Австро-Угорською імперіями. Територія була частиною укріплень, а околиці стали свідками боїв, знахідок гільз та залишків боєприпасів. Землі навколо були сильно пошкоджені, як і вся Волинь, що стала місцем кровопролитних боїв. «Під час Першої світової війни лінія оборони пролягала річкою Стир. Коли почався Брусилівський прорив 1916 року, бої були за чотири кілометри звідси». Земляний форт, побудований раніше поблизу (Боратина), став місцем бойових зіткнень.
Коли у 1920 році село опинилося під владою Польщі, місцеве українське населення зазнало численних утисків: обмежували вживання рідної мови, чинили тиск на православну віру. Утім, попри складні обставини, громада зберігала національний дух. Саме того ж року в Рованцях було засновано філію товариства «Просвіта», яку очолювали Павло Рябчук, Андрій Сітуха та Іван Новосад. При осередку діяла бібліотека з творами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Івана Франка та інших українських класиків. Активно розвивалася й художня самодіяльність — учасники «Просвіти» ставили різноманітні вистави, підтримуючи українське слово й культуру.
Згодом, у роки Другої світової війни, село було окуповане нацистськими військами. Місцеві жителі з перших днів війни стали на захист Батьківщини, воюючи на фронтах за її свободу та територіальну цілісність. Після завершення воєнного лихоліття, у 1948 році, в селі організували колгосп імені Будьонного, який очолив Олексій Кріпак. Згодом господарство перейменували на колгосп «Комуніст», а вже у 1958 році воно увійшло до складу дослідного господарства «Боратин». На даний час у Рованцях діє школа, працюють магазини, є зручне транспортне сполучення з Луцьком. Більшість жителів працює в обласному центрі, поєднуючи міський ритм із тихим сільським життям. Околиці села — це поля, луки та зелені насадження, що створюють затишну атмосферу.
- Ще з дитинства мені було надзвичайно цікаво слухати розповіді про минуле, — пригадує пані Людмила. — Хоча про професію історика я замислилася вже у старших класах, адже спершу мріяла стати лікарем. Та наш учитель історії так захопливо й образно розповідав про давнину, що я й сама непомітно для себе закохалася в цей предмет. Також мої батьки прагнули, щоб ми з братом здобули вищу освіту. Багато читала, особливо захоплювали книги про козацьку добу, козацьку революцію під проводом Богдана Хмельницького. Й досі згадую місцеві перекази, що передаються з покоління в покоління. Зокрема, люди розповідають, що напередодні Берестецької битви Богдан Хмельницький разом із козаками довго і щиро молився в храмі святого Дмитрія Солунського в селі Новосілки. Ці історії ще більше розпалювали інтерес до минувшини рідного краю.
На фото: Дідусь Іван Васильович Грищенко разом із дружиною Параскевою та дітьми — Лідією, Василем і Миколою
Родом пані Людмила з невеликого села Кумовищі, що неподалік Новосілок у Горохівському районі. Особливе місце у її житті займає історія родини, зокрема доля дідуся, Івана Васильовича Грищенка, який родом із села Великого Грим’яча, що на Полтавщині. Йому довелося пережити страшні події Голодомору 1932–1933 років: на його очах померли батьки та рідні, а сам він разом із братом і сестрою був вивезений до Харкова, де вони зростали в інтернаті. Згодом дідусь здобув фах токаря і працював на Харківському тракторному заводі. У роки Другої світової війни підприємство евакуювали до Уралу. Дідусь з іншими працівниками опинилися у фашистському полоні. Лише після звільнення з полону він із західної Німеччини вирушає в Україну через Польщу, його брат Василь і сестра Поліна вийшли на зв’язок у 1954 році. На Волині працював то в одних, то в інших господарів. Через деякий час дістався до мальовничого села Кумовище, жартома розпитував, де тут можна знайти дівчину, щоб одружитися. Так дідусь Іван і познайомився з бабусею Параскевою, яка згодом стала його дружиною та вірною супутницею життя. Все життя працював трактористом, згодом токарем третього розряду у колгоспі «Комунар» села Новосілки.
- Після закінчення школи я вступила на історичний факультет Волинського державного університету, — ділиться спогадами вчителька. — З великою вдячністю вона й досі згадую своїх викладачів — Ярослава Шабалу, Світлану Шульгу, Ганну Хлібовську, Оксану Карліну які не лише давали ґрунтовні знання, а й формували любов до історії та наукового пошуку. Отримавши диплом, спершу працювала педагогом-організатором у Новосілках, паралельно викладала у Мислинській школі І–ІІ ступенів. Згодом продовжила педагогічну діяльність у школі №10 міста Луцька. Коли ж у Рованцях відкрили новозбудовану школу, влаштувалася на роботу, і відтоді цей навчальний заклад став ще однією моєю домівкою. У нас надзвичайно дружній і згуртований колектив, а діти щиро прагнуть знань. Є учні, які особливо захоплюються історією: беруть участь у краєзнавчих експедиціях, читають історичну літературу, досліджують минуле рідного краю. Моє головне завдання як педагога — спонукати їх мислити, аналізувати події, робити власні висновки і розуміти, що історія — це не лише факти, а жива пам’ять народу, яка формує наше сьогодення і майбутнє.
