Нині Віталія Гнатюка, методиста КЗ “Волинський обласний центр національно-патріотичного виховання, туризму і краєзнавства учнівської молоді Волинської обласної ради”, відомого краєзнавця, знають далеко за межами рідної Волині. Його часто називають “живою енциклопедією”, “хранителем історії рідного краю”. А ще його вихованці неодноразово ставали переможцями та призерами обласних та Всеукраїнських змагань з спортивного туризму та спортивного орієнтування, краєзнавчих заходів. Є в них і досвід участі в міжнародних змаганнях. Окрім цього, він упорядник історичної книги “У межиріччі Чорногузки та Стиру». Неодноразово брав участь в Всеукраїнських та обласних краєзнавчих конференціях. Член Національної спілки краєзнавців України. Нагороджений численними дипломами та відзнаками, за вагомий особистий внесок у розвиток національно-патріотичного виховання, туристсько-спортивної та краєзнавчо-пошукової роботи. У 2020 році відзначений нагрудним знаком Міністерства освіти та науки “Василь Сухомлинський”. Ця заохочувальна відзнака має найвищий ступінь серед нагород, запроваджених міністерством.
- Пане Віталію, розкажіть про свій шлях до туризму.
- Мені дуже подобалися книги про мандри. В 1970-х роках справжнім святом була участь в районних туристських зльотах. Ночівля в наметах, посиденьки та розмови при багатті, цікава та різноманітна програма заходу. На такому зльоті я вперше побував у 1972 році. Хотілось більшого. Але тоді якось не склалось, хоча два роки навчаючись в Луцькій СШ №4 дуже часто проходив повз обласну станцію юних туристів. Так сталось, що після закінчення школи не вступив на історичний факультет і пішов вчитися у ТУ №1 на слюсаря-ремонтника. Виробничу практику проходив у Харкові й там побачив оголошення туристичної секції про збори туристів. Пішов. Познайомився. І зразу ж отримав пропозицію взяти участь в поході на Кавказ. Річ у тім, що для цієї мандрівки було готове все – спорядження, придбані продукти, квитки. Однак один учасник групи через певні обставини відмовився. Тож замість нього на Кавказі побував я. Скажу відверто – враження були неймовірні – гори, субтропічний клімат, цікаві, притаманні для того регіону рослини, народ зі своїми традиціями, звичаями та менталітетом. Це була чудова мандрівка! Того року ще була Карелія, тоді Крим.
На фото: Віталій Гнатюк
- Не було бажання залишитися у Харкові?
- Ні, я патріот свого краю. Якраз в 1978 році у Луцьку організували туристський клуб “Олімп”, тож згодом я багато років брав активну участь в його діяльності. Вже наступного року клубом було організовано перший великий захід «Говерляна -1979».Тоді декілька автобусів волинян відправилися в Карпати, де було здійснено сходження на найвищу вершину регіону А коли я повернувся, то дізнався, що мене чекає повістка до армії. Служив у Красноярському краї та Смоленській області. Коли повернувся додому, то здійснив свою мрію – вступив на історичний факультет Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки. Вчився заочно та працював лаборантом у Луцькій школі №16, де згодом двадцять років проводив гурткову роботу з дітьми. Моєю колегою була Надія Пушкар, унікальний педагог, якій в числі перших було присвоєно почесне звання Народний вчитель України. Перші мандрівки з дітьми були здійснені з нею і стали своєрідним імпульсом в моїй подальшій роботі як педагога. В 1983 році на обласному зльоті вчителів за розмовами біля багаття з працівниками обласної станції юних туристів було прийнято рішення спробувати себе як працівника даної установи. З 11 січня 1984 року я прийшов працювати в колектив, де гармонійно поєднувалося власне захоплення подорожами та цікава і насичена робота, де працювали та працюють справжні фанати та професіонали. Працюю тут і зараз.
На фото: В печерах Тернопільщини
- Яка місцевість вразила Вас найбільше?
- Всюди красиво і цікаво! А побувати вдалося багато де. Рідна Волинь, Карпати, Крим, Кольський півострів, Приполярний Урал, Саяни, Кавказ, Далекій Схід. Однак найбільше мене вразив Алтай. Це дійсно унікальний гірський регіон який знаходиться на стику Монголії, Казахстану, Китаю та Росії. Цікаво, що гори Алтаю почали формувати більш як 300 мільйонів років тому, відтак вони набагато старіші за Гімалаї. Гора Білуха є найвищою вершиною Алтаю і культовим місцем шаманів, буддистів, туристів та езотериків. Останні вірять, що саме тут серце “Шамбали” – загадкової країни мудрості, де можна досягти духовного просвітлення. Сюди з’їжджаються шамани, які проводять ритуали аби увійти у контакт із духами природи. Також там один із найбільших центрів біорізноманіття у Євразії: на Алтаї живе понад 600 видів тварин і росте понад три тисячі видів рослин. В цьому регіоні є одне з найглибших у світі озер – Телецьке, глибина якого 325 метрів, а вода неймовірно чиста. Місцеве населення вважає себе нащадками тюрків, має свою мову, цікаві традиції та суттєво відрізняється як від казахів, так і росіян. І досі більша частина Алтаю є малозаселеною. А ще це зона підвищеної сейсмічної активності, тому частими є землетруси.
На фото: Гора Білуха на Алтаї
На фото: Мандрівка Саянами
На фото: На Кавказі
На фото: Мальовнича Карелія
На фото: Уральські гори
- Ви багато років працюєте зі школярами і нині учні Боратинської громади – неодноразові призери та переможці змагань.
- З 2004 року веду гурткову роботу з учнями на базі Боратинського ліцею. Протягом не одного десятка років в громаді склалися певні традиції в розвитку спортивного туризму та спортивного орієнтування. Підсумком цього є успішні виступи наших спортсменів – учнів та дорослих, не тільки на обласних та Всеукраїнських, але й на міжнародних змаганнях. І в цьому заслуга таких ентузіастів як Володимир Казаков (Промінь), Андрій Востріков та Андрій Дзюра (Гірка Полонка), Світлана та Ярослав Черняки (Боратин), Олег Черчик (Ратнів). Окремо хочу сказати про Миколу Калиша, педагога, інструктора-методиста з фізичної культури та спорту відділу культури та молодіжної політики Боратинської сільської ради, який більше 40 років як говориться в темі. Думаю що подальший розвиток спортивного орієнтування в громаді, як виду спорту, буде пов’язаний з Майстрами спорту зі спортивного орієнтування Анною та Тарасом Мельниками та Андрієм Марчуком (Боратин), які зараз досить успішно реалізують себе як діючі спортсмени. Приємно й те, що протязі всього періоду нас активно підтримує сільський голова Сергій Яручик. Є результати, отож рухаємося вперед.
На фото: Досліджуємо рідну Волинь
На фото: Під час екскурсії
- Віталію Дмитровичу, Ви – знаний краєзнавець. А як почали цікавитися минулим рідного краю?
- Цим завдячую своїй бабусі Наталії. Вона добре знала історію, була гарною оповідачкою і тому я залюбки слухав її, затамувавши подих. Особливо подобалися розповіді про наш рід – виявилося, що в ньому було багато непересічних особистостей. Цікавою, а подекуди й трагічною виявилася доля багатьох родичів. Тож, вже будучи дорослим, взявся за дослідження родоводу. Також я залюбки читав книги по історії. А особливо цікавився минувшиною рідного краю, навколишніх сіл. Мало хто знає, але у Голишеві були знайдені залишки трипільського поселення, у Новоставі була мануфактура, яка займалася виробництвом паперу. У 2011 році мій рідний Боратин відзначив 500 років від першої писемної згадки 28 травня 1511 року. І пов’язана ця згадка із судовою справою – князь Іван Юрійович Заславський судився із дворянином Івашком Вороною, якого звинувачував у незаконному володінні Боратином. Однак, як свідчать історики, люди жили тут ще три з половиною тисячі років тому. В 1798 році було два поселення – Великий Боратин і Малий Боратин. А в 1872 році з’явився Чеський Боратин який утворили чехи-колоністи. Хочу наголосити, що за час їхнього перебування тут, а це 75 років, вони зробили неабиякий внесок у розвиток Боратина. Зокрема, звели костел, млин, молочарню, створили першу на Волині пожежну команду у сільській місцевості. Для пожежників виготовили спеціальне спорядження і пожежні агрегати, які перевозили за допомогою коней. Цікаво, що такий агрегат служив до 1947 року. А ще – різноманітні майстерні, механізовані мануфактури, хмелярні, крамниці. Буквально цього року я дослідив, що майже за 300 метрів від моєї домівки народився та жив чех, якому було присвоєно звання бригадного генерала. Донині навіть збереглася хата, де він мешкав. Про життя чехів на теренах Боратина можна прочитати у книзі “Історія Чеського Боратина” Анни та Йозефа Велка.
На фото: З колегами на всеукраїнських змаганнях
- На що звертаєте увагу в роботі з дітьми й про що мрієте?
- Вважаю що з дитинства слід виховувати любов до Батьківщини, до свого народу, повагу до наших традицій, рідної мови, культури. У світлі трагічних подій останніх років ми побачили як важливо, аби молоде покоління знало, що вони – українці, що рідна мова – українська. Щоб знали минувшину рідного краю, країни. Я переконаний, що знати минуле рідного краю – обов’язок кожного. Щодо мрії, то мрію жити й насолоджуватися кожним днем! Маю багато напрацювань стосовно історії рідного краю, а тому потрібно зібрати все це докупи та видати книгу. Хочу, щоб в Боратині був музей історії села. І сам маю багато речей, які стануть чудовими експонатами та знаю людей, які залюбки долучаться до наповнення музею цікавими експонатами. Та передусім – наша перемога, яка відкриє нову сторінку в історії нашої Батьківщини.
На фото: Досвід передаємо дітям
На фото: Наставник та вихованка
