Його називають Кубою – не тому, що з Латинської Америки, а тому, що саме там він колись командував танком, коли ще юнаком служив строкову. Це було під кінець існування Радянського Союзу, коли заокеанська екзотика стала йому суворою буденністю.
- Сьогодні ж він головний сержант взводу в роті вогневої підтримки мотопіхотного батальйону 100-ї окремої механізованої бригади. І мріє він – не про спокій чи славу. А про те, щоб одного дня показати своїм рідним два особливі місця: Кубу – як пам’ять про юність, і Донбас – як символ вистражданої перемоги, – повідомляють у 100-й окремій механізованій бригаді Сухопутних військ ЗСУ.
Федір Павлович, уродженець волинського села Баїв, уперше став до бою ще у 2015 році – коли, не вагаючись, приєднався до лав мобілізованих та відправився боронити Україну під Мар’їнкою. З того часу у нього завжди був напоготові наплічник. Форма – випрасувана. Бо він, як і тисячі атовців, добре розумів: війна не завершилась. Вона просто готувалася перейти на новий, жорстокіший етап.
- Коли почалась повномасштабна, ми вже все знали. Було ясно, що чекати не можна. Увечері ми вдесятьох сіли в бусик і подалися в ТЦК. Напередодні ще встигли зміцнити оборону рідного села, – пригадує Куба.
І з того вечора почався його новий бойовий шлях. За ці роки він побував там, де небо постійно розривалося від артилерії: спершу північ Волині, потім Бахмут, Куп’янський напрямок, бої у Серебрянському лісі, Покровськ… І вже десятий місяць триває запекла Битва за Торецьк – ще одне пекло, яке він проходить з гідністю, не втрачаючи людяності.
У вільну хвилину, між обстрілами, він переглядає фотографії. На них – маленька Варвара, його онука, якій 6 травня виповнилося чотири роки. Коли він ішов на фронт, вона ще не тримала голівки, а тепер уже сама бере телефон і дзвонить:
«Дідусю, я тебе на день народження запрошую! Приїдеш?»
«Ох, Варварко, – усміхається Федір Павлович, – дідусь трохи зайнятий, але обов’язково приїде. Трішки пізніше. Обіцяю».
Дома на нього чекає велика родина. Його любов і опора – дружина Неоніла Ростиславівна, донька Аліна, син Вадим, невістка Тетяна. А ще – бабусин сад, вулиця дитинства, рідні стіни.
Федір Павлович давно носить у серці мрію – показати своїм найріднішим Кубу. Не з брошур чи фільмів, а таку, яку пам’ятає з юності: солону, спекотну, справжню.
- Колись я думав: підзароблю – і всіх візьму із собою. Покажу місця, де молодим служив. Але тепер, після всього, мені хочеться спершу показати їм інше: Донбас – наш, відвойований, живий. Щоб бачили, за що ми тримались. І заради чого не зламались, – каже “Куба”.
І поки десь там, на передовій, він вкотре вдягає бронік і бере до рук зброю, у нього на телефоні зберігається голос Варвари – як обіцянка, як ніжний маяк серед бурі:
«Дідусю, чекаю тебе». І цей голос для нього – сильніший за кулемет.
