Жительку Боратинської громади Ірину Юзву знайомі нерідко жартома називають «живчиком». І недарма, адже, здається, вона встигає всюди: працювати, навчатися, опікуватися родиною, реалізовувати нові проєкти, постійно вдосконалюватися та надихати інших власним прикладом. Вона — досвідчена волонтерка, щаслива дружина й надійна бойова подруга свого чоловіка, з яким їх поєднала ще шкільна дружба: зустрічатися вони почали, коли навчалися у сьомому класі.
— Пані Ірино, у чому секрет Вашої невичерпної енергії? Звідки береться бажання постійно рухатися вперед, навчатися й братися за нові справи?
— Я справді дуже активна людина і обрала це свідомо. Активність не з’являється сама собою — кожен вирішує для себе, бути пасивним спостерігачем чи діяти. Життя все одно ставить перед нами виклики, які змушують виходити із зони комфорту. Тому я вирішила не чекати, поки обставини примусять мене діяти, а навчитися бути готовою до них. Звичайно, так було не завжди. На початку не все вдавалося, бракувало досвіду, інколи було складно знайти баланс між роботою, сім’єю та власними прагненнями. Але з кожним новим кроком я здобувала знання, набувала практичного досвіду й дедалі більше переконувалася: якщо щиро прагнеш розвиватися, поступово починає виходити саме так, як задумувала. Сьогодні для мене розвиток — це не разове досягнення, а спосіб життя.
На фото: Талановита й вольова, мудра й добра, щира та оптимістична — саме такими словами в громаді найчастіше описують цю красиву жінку
— Нещодавно Ви очолили Центр життєстійкості нашої громади. Як Ви прийняли це рішення і яку допомогу сьогодні можуть отримати його відвідувачі?
— Це ще одне підтвердження того, що коли людина відкрита до нового й не боїться змін, життя неодмінно відкриває перед нею нові можливості. Коли мені запропонували очолити Центр життєстійкості, зізнаюся, спочатку вагалася. Замислювалася, чи вистачить досвіду, чи зможу виправдати довіру, чи впораюся з такою відповідальністю. Але потім зрозуміла одну важливу річ: Центр життєстійкості працюватиме незалежно від того, чи буду його очолювати я. Проте якщо вже мені випала така нагода, то саме від мене значною мірою залежить, яким він буде — чи стане місцем, де послуги надаються формально, чи простором, куди люди приходитимуть із довірою й отримуватимуть справді якісну, професійну та людяну підтримку. Наша команда працює ще не так давно, але я вже бачу хороші результати. Звичайно, попереду ще багато роботи, адже розвиток — це безперервний процес. Водночас дуже цінно, що ми відчуваємо підтримку Боратинської сільської ради, конструктивно співпрацюємо зі структурними підрозділами та активно взаємодіємо з жителями громади. Я переконана, що ефективна робота Центру життєстійкості можлива лише тоді, коли є командна робота, партнерство і бажання людей бути активними учасниками змін. Сьогодні ми прагнемо, щоб Центр став місцем, де люди можуть отримати не лише психологічну підтримку, а й знайти нові можливості для розвитку. Уже найближчим часом плануємо започаткувати цикл зустрічей і практичних заходів, присвячених самореалізації та професійному розвитку. Це буде корисно для молодих мам у декретній відпустці, людей, які мають цікаве хобі й хочуть перетворити його на власну справу, а також для тих, хто вирішив змінити професію чи шукає новий життєвий шлях. Ми хочемо допомогти людям пройти цей шлях — від зародження ідеї до її реалізації. Особливу увагу, звичайно, приділяємо родинам військовослужбовців, ветеранам, дітям і підліткам. Але є ще одна категорія людей, про яку часто забувають, — це так звана «втомлена жінка». Жінка, яка щодня тримає на своїх плечах родину, дітей, побут, роботу, переживання за чоловіка чи сина на фронті й нерідко забуває про власні потреби. Саме таких жінок ми хочемо підтримати. Допомогти їм навчитися не лише турбуватися про інших, а й знаходити час для себе, відновлювати внутрішні сили, відкривати нові джерела натхнення та емоційного ресурсу. Адже лише людина, яка сама почувається внутрішньо наповненою, здатна підтримувати своїх близьких і впевнено рухатися вперед.
— З якими проблемами і хто найчастіше звертається до Центру життєстійкості?
— Запити дуже різні, адже кожна людина приходить зі своєю історією. Досить часто звертаються батьки, які не можуть знайти спільної мови зі своїми дітьми. І щоразу ми переконуємося: зазвичай не існує «поганих» дітей чи «поганих» батьків. Найчастіше проблема полягає у втраті взаєморозуміння та комунікації. Дітей потрібно не лише виховувати, а й чути, цікавитися їхніми переживаннями, вміти спокійно говорити навіть на складні теми. Не менш поширеною проблемою сьогодні є емоційне та професійне вигорання. Війна, постійний стрес, велике навантаження, тривала невизначеність виснажують людей. Тому ми допомагаємо відвідувачам знайти власні ресурси для відновлення, навчитися піклуватися про себе, зберігати внутрішню рівновагу й не залишатися наодинці зі своїми переживаннями. Ще одна тема, яка, на мою думку, сьогодні потребує особливої уваги, — це взаєморозуміння між військовими та цивільними. Після повернення з фронту обидві сторони прагнуть порозуміння, готові до діалогу, але часто просто не знають, як його правильно побудувати. Через різний життєвий досвід виникають непорозуміння, образи, мовчання. Саме тому дуже важливо навчитися чути одне одного, говорити про свої почуття та спільно шукати шляхи до взаємної підтримки. Якщо ж говорити про наших відвідувачів, то, на жаль, більшість із них приходить тоді, коли проблема вже стала критичною. Як я часто кажу, люди звертаються не тоді, коли «болить», а тоді, коли вже «горить». У нашому суспільстві поки що недостатньо сформована культура своєчасного звернення по психологічну допомогу. Багато хто намагається впоратися самостійно, відкладаючи вирішення проблеми до останнього. Саме тому одним із головних завдань Центру життєстійкості ми бачимо не лише допомогу тим, хто вже опинився у складній життєвій ситуації, а й профілактичну та просвітницьку роботу. Ми хочемо, щоб люди зверталися по підтримку не тоді, коли сил майже не залишилося, а значно раніше. Адже дуже багатьом кризам можна запобігти, якщо вчасно побачити проблему й отримати необхідну допомогу.
На фото: Команда Центру життєстійкості Боратинської громади
— Люди й досі бояться звертатися до психологів через упередження, які існують у суспільстві. Чому, на Вашу думку, так відбувається?
— На жаль, у багатьох досі живе стереотип, що психолог і психіатр — це майже одне й те саме. Насправді це зовсім різні фахівці, які виконують різні функції. Таке упереджене ставлення багато в чому є спадщиною радянських часів, коли психіатрію нерідко використовували не лише для лікування, а й як інструмент тиску та покарання. Через це люди почали боятися будь-якої психологічної допомоги, а звернення до фахівця сприймалося як ознака слабкості чи психічної хвороби. Сьогодні ситуація поступово змінюється, але ці стереотипи все ще існують. Саме тому ми багато говоримо про те, що турбота про психічне здоров’я — така ж природна потреба, як і турбота про фізичне. Якщо людина звертається до психолога, це не означає, що з нею «щось не так». Навпаки, це свідчить про відповідальне ставлення до себе та бажання вчасно розв’язати проблему. Дуже важливо й те, що в Центрі життєстійкості кожен може почуватися у безпеці. Усі звернення є конфіденційними, анонімними, а наші фахівці створюють атмосферу довіри, підтримки та прийняття. Людина може відверто говорити про свої переживання, не боячись осуду чи розголосу. І дуже часто саме ця перша щира розмова стає початком позитивних змін у її житті. Нещодавно я почула слова, які мене щиро зворушили. Одна з відвідувачок сказала: «Ваші психологи ні до чого не змушують. Вони настільки делікатно й невимушено будують розмову, що поруч із ними хочеться говорити, відкриватися і ділитися тим, що болить». Для мене це стало найкращим підтвердженням того, що ми рухаємося правильним шляхом. Адже головне завдання наших фахівців — не давати готових рецептів, а створити безпечний простір, у якому людина сама знаходить сили, відповіді й внутрішні ресурси для змін.
На фото: Усе, за що береться пані Ірина, отримує продовження у реальних справах. Адже вона не з тих, хто відкладає мрії — вона їх втілює
— Як кожен із нас може підтримувати власну життєстійкість у час війни? Які прості щоденні звички Ви радите?
— Насамперед — почати із себе. Ми часто шукаємо відповіді назовні, хоча дуже багато залежить від нашого ставлення до власного життя й турботи про себе. Важливо чесно відповісти собі на прості запитання: чи подобаюся я собі? Чи достатньо сплю? Чи правильно харчуюся? Чи знаходжу час для відпочинку? Чи рухаюся? Чи є поруч люди, після спілкування з якими я відчуваю тепло, підтримку й натхнення? Саме з таких, на перший погляд, дрібниць і складається наша життєстійкість. Повноцінний сон, збалансоване харчування, прогулянки на свіжому повітрі, фізична активність, якісний відпочинок, живе спілкування з близькими — це не розкіш, а базові потреби людини. Коли ми дбаємо про них, то стаємо спокійнішими, сильнішими й емоційно стійкішими. Адже людина, яка почувається добре фізично й емоційно, має значно більше сил підтримувати інших. Вона усміхається, надихає, знаходить ресурси для нових справ і легше долає життєві труднощі. Саме на такі речі ми можемо впливати щодня, навіть у непрості часи. Часто можна почути, що поруч є токсичні люди чи родичі, які виснажують морально. І справді, своїх родичів ми не обираємо. Але ми можемо обирати, як будувати з ними спілкування, встановлювати особисті кордони та свідомо наповнювати своє життя людьми, поруч із якими відчуваємо підтримку, взаємну повагу й натхнення. Життєстійкість не виникає за один день. Вона формується з маленьких щоденних звичок, із турботи про себе, уміння відновлювати власні сили та не соромитися звертатися по допомогу тоді, коли вона справді потрібна. Бо лише людина, яка сама внутрішньо наповнена, здатна стати надійною опорою для своїх рідних і близьких.
На фото: Пані Ірина — неймовірно привітна та життєрадісна жінка, спілкування з якою залишає по собі море позитивних емоцій і щире відчуття тепла
— Пані Ірино, поділіться, що Ви зробите найперше, коли дізнаєтеся про нашу Перемогу?
— Знаєте, за характером я, мабуть, реалістка з оптимістичним поглядом на життя. Тому не думаю, що одного дня ми просто прокинемося й почуємо: «Усе закінчилося, ми перемогли». Мені здається, Перемога приходитиме поступово — через великі й маленькі зміни, через відновлення країни, повернення наших людей додому, відбудову міст і сіл, через нові можливості жити й творити у вільній Україні. Саме такий погляд допомагає мені не чекати дива, а щодня робити те, що залежить від мене. Бо Перемога народжується не лише на полі бою, а й у щоденній праці кожного українця — у підтримці військових, у волонтерстві, у вихованні дітей, у допомозі тим, хто переживає складні часи. На нас чекатиме не менш важлива справа — відновити країну, допомогти людям залікувати душевні рани й зробити все, щоб наші діти жили у сильній, безпечній і щасливій Україні. Саме це, на мою думку, і стане справжнім продовженням нашої Перемоги.
— Щиро дякую за спілкування!
