Нещодавно у Центрі життєстійкості Боратинської громади відбулася тепла та атмосферна зустріч із письменницею Мирославою Янчук. Читачі громади щиро ділилися враженнями про її роман «Неодинока кава».
На фото: Пані Мирослава — надзвичайно щира, світла й сповнена внутрішньої енергії жінка
- Скажу теж словами читачки: «Це не книжка, це зріз епохи, це наше сьогодення — від 2021 року до тепер. (Хоча в книжці охоплено період з 2021 до січня 2025). У ній відчувається пульс часу: війна, втрати, крихітні радощі, зустрічі, що лікують, люди, які надихають… Читаючи, впізнаєш себе, свої розмови, свої думки, страхи й надії.» Це книжка, яка не просто читається — вона проживається. «Це як сеанс у психотерапевта, як відповідь на питання: “І як ви живете це життя за таких умов?” Відповідь чесна, по вінця наповнена болем, любов’ю, вірою та надією», — розповідає пані Мирослава. — Дуже приємно, коли читачі відзначають, що дійсно книжка має терапевтичну дію, коли з героями книжки проживають свої болі, думки, проживають описані події, і це допомагає скинути застиглі свої емоції. Книжка писалася на реальних подіях, тому вона так близька кожному.
Письменниця згадує, що ще в дитинстві писала вірші, має збережений альбом дитячих казок про принцес. Батьки ніколи не відривали її від процесу творіння, навпаки, заохочували. І сьогодні усіляко підтримують та пишаються дочкою. Поетичну творчість вона продовжила і під час студентства. Навчалася Мирослава у Тернопільській академії народного господарства.
- Заміжжя, троє дітей, зосередження на професійному розвитку та кар’єрі в економічних сферах, далеких від літератури — і поезія відклалася, — розповідає жінка. — Повернулася до творчості у 2022 році. Для нашої сім’ї війна розпочалася у 2014. Мій чоловік, Віктор Янчук, був на Майдані. А з початку антитерористичної операції, маючи на той час вже власний бізнес в Боратинській громаді, одразу та активно долучився до волонтерства. Вантажив свою 5-тонну машину всім, що тільки міг дістати, придбати: продукти харчування, спальники, військовий одяг, фліски, і навіть плитоноски та бєрци, і особисто відвозив, безпосередньо, хлопцям. Признатися, я зразу не зовсім була задоволена тим, що сімейний дохід «їхав тоннами» на схід. Та Вітя казав, що «хто там не був і того не бачив — не зрозуміє, що окрім нас їм ніхто не допоможе».
Мирослава пригадує, що мала передчуття «великої війни». Тому жінка придбавала медикаменти та робила запаси продуктів і побутових засобів. Водночас чоловік заспокоював і просив не панікувати, запевняючи, що нічого не станеться. У своїй книжці описала ці передчуття та приготування в спогадах персонажа Лесі Михайлівни про початок війни та провожання чоловіка.
- Коли ворог розпочав повномасштабне вторгнення, мій чоловік та наш старший син одразу ж добровольцями долучилися до лав захисників, — ділиться спогадами жінка.
На фото: Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, чоловік і син письменниці без вагань добровольцями стали на захист України. Фронтова зустріч тата і сина
На фото: У Бахмуті…
Старший син Роман, працював у Києві. І 24 лютого 2022 він допомагав директору компанії, іноземцю, вивезти сім’ю до кордону. Керівник запропонував хлопцю також виїхати, однак той відмовився. Ба більше — зателефонував матері й повідомив, що має намір долучитися до Київського ТРО. Синові на той час було лише 21.
На фото: Миті зустрічі з найріднішими завжди сповнені особливого тепла, хвилювання та безцінних емоцій
- Як мамі, мені було дуже страшно за сина. І зараз страшно. Та, що я могла зробити: він доросла людина і це було його рішення. Мені лишалося лише прийняти. Кажу: «Заїдь додому.» А він: «Не поїду, бо ти відмовлятимеш». Я сказала, що не відмовлятиму, а хоча б обійму його. Рома був вже біля Рівного. І я: «Так. Чекай мене на першій же заправці». Згребла перше, що прийшло в голову — аптечку — і полетіла. Дорога була вільна: ні машин, ні блокпостів. Ми обійнялися, домовилися щодня виходити на зв’язок, і він поїхав. Спілкуватися не мали часу, бо вечоріло, а йому треба було ще добратися до Києва. Я ще заїхала на хвильку до батьків і повернулася додому, — згадує вона. — На душі було дуже важко. Зайшла в хату, а на дивані сидять молодші діти — донька Іванка, якій було 15 років, і семирічний молодший син Ілля. Подивилася на них і зрозуміла, що не маю права опускати руки. Наші діти, як пишу в романі, — діти «підвалів та двох стін». Вони вчаться реагувати на сирени з пелюшок; мандрувати світом з найнеобхіднішим, що вміщається в рюкзак; не прив’язуватися до іграшок та речей; жити з батьком в телефоні… і це для них не шок, вони ростуть через біль і втрати, це покоління загартоване війною для цвітіння на попелищі між роздовбаних будинків у знищених містах…».
Мирослава пізніше долучилася до волонтерства, хоча вважає, що це не волонтерство, а так, невелика підмога. Організовувала благодійні вечори, благодійні майстер-класи. Залучені були не лише жителі обласного центру, а й дотичних громад, в т.ч. й нашої.
- В нас живуть неймовірні люди: талановиті, організовані, готові підтримати. Дуже хочеться тієї єдності зараз. І дуже хочеться, щоб люди дозволяли собі проявлятися. Ми, як колись колонізоване суспільство, повинні вчитися мислити по-іншому, позбутися рабського отримання дозволу бути собою. І позбуватися того очікування, що хтось за тебе вирішить, повинні брати відповідальність за свої дії на себе. І дозволити собі реалізовуватися. Це звучить банально, та коли, насправді, ти на своєму шляху, до тебе підтягуються люди та ситуації, які допомагають твоїй реалізації. Мій випадок — те підтвердження.
На фото: Сім’я — найбільша цінність і головний скарб у житті пані Мирослави
У 2023 році Мирослава долучилася до організації щотижневих літературних вечорів. До кожної зустрічі учасники готували нові поетичні твори. І одного разу не було натхнення до віршів, а натомість народилася проза. Міра того вечора зачитала свій прозовий текст і наступного разу і декілька вечорів поспіль. Після одного з таких вечорів один з організаторів, Сергій Кулик, запитав: «Коли ж з’явиться книга?»
- Я ж звичайна людина, не письменник — яка книжка! Сергій відповів, що письменники – такі ж звичайні люди, як і ми. І тоді я замислилася над ідеєю написання роману, — ділиться спогадами письменниця.
Писала фрагментами, коли з’являлося натхнення, або як рефлексія на прочитане чи почуте, ставлячи за ціль – зафіксувати. А тоді вибудовувала сюжет. Найкраще писалося вночі, та молодший син, Іллюша, напевно, піклуючись про маму, не лягав спати, поки не лягала вона.
- У свій день народження, у 2024 році, я дозволила собі організувати власний творчий вечір, на якому зачитала фрагменти недописаного ще роману. Наталія Райниш, психологиня, з якою познайомилася на одній з зустрічей з дружинами військових… Принагідно хочу сказати, що навіть якщо вам здається, що вам не потрібні ніякі кола, такі як ви – дружин, мам військових – сходіть. Такі групи спілкування дружин військових допомагають усвідомити, що поруч — такі ж жінки, з такими ж переживаннями, як і ти сама. І ще й тому, що якраз нам найпершими зустрічати після війни наших змінених чоловіків, синів та дочок, і нам потрібно бути психічно стійкими та мати знання, щоб допомогти їм. Одна з ідей роману – показати, що відбувається по той бік тилу, і чому ми, не лише дружини, а й суспільство, зобов’язані змінитися, щоб прийняти їх такими, якими вони зуміли вижити, тримаючи небо над нами. Так от, вернуся: Наталія Райниш того ж вечора запропонувала звернутися до видавництва Руслана Халікова, де пізніше й був виданий роман (у 2025 році). Хоча я звернулася до видавництва не зразу, а вже отримавши декілька відмов. Добре, що наважилася. Тому й кажу — не бійтеся! Вірте в себе і в те, що ви створюєте.
Цікавий епізод пов’язаний з чоловіком. Під час роботи над рукописом, Мирослава консультувалася з чоловіком як з військовим, то ж він був знайомий з окремими фрагментами. Після презентації вже виданої книжки, Міра поділилася враженнями та словами модератора вечора – Галинки Мартинюк, що книжка варта уваги та вже ввійшла в історію літератури, і може використовуватися в майбутньому для вивчення зафіксованого періоду війни, на що чоловік відповів, щось на кшталт, що «це ж якийсь жіночий романчик». Міра надіслала йому примірник, і по прочитанню чоловік сказав: “Гарна книга!”
- І ці слова для мене — найвища літературна премія. І книжка пішла читатися по підрозділу. Син, Роман, теж сказав, що дуже пишається мною. Він, взагалі, великий молодець і моя неймовірна підтримка, як і чоловік. Мої хлопці обидвоє – мої стимули та мотивація, моя величезна підтримка.
На фото: Вперше за чотири роки сім’я мала змогу зібратися разом на новорічні та родинні свята
Міра Янчук – авторка чотирьох власних поетичних збірок, співавторка поетичного альманаху «Відродження» та збірки авторів «Крилом будь». Автор психоемоційного соціального роману «Неодинока кава». Зараз працює над соціальним романом з елементами містики. Робоча назва твору — «Жінка, яка готує вечерю». З містичного лише те, що головна героїня проживає декілька реальностей. Це історія про наше сьогодення, про прожиття тих чи інших подій та емоцій, про вибір, який людина робить чи ні. У ньому авторка порушує тему жіночої самоідентифікації. Адже, за її словами, звичайна жінка, така, яка творить звичайні побутові речі: готує вечерю, прибирає дім, розкладає одяг, виконує звичайні побутові справи, та вона, ось та звичайна жінка, своїми діями та виборами змінює свою реальність та реальність навколо себе.
На фото: Міра Янчук — авторка чотирьох поетичних збірок, а також співавторка поетичного альманаху «Відродження» та літературної збірки «Крилом будь»
- Кожні наші дії щось змінюють, і все, що приходить в наше життя, — то не просто так, — наголошує пані Мирослава. — Коли чоловік на війні, жінкам важливо знаходити себе, щось, з чого вони черпатимуть ресурс, що їх наповнює; якусь справу, діяльність, коло, яке не дозволить опустити руки. В нас із чоловіком була традиція — щоранку у вихідні пити на вулиці каву: дощ — не дощ, під накриттям біля гаража, у дворі. Тепер я не завжди виходжу на вулицю з кавою. А от — виглянуло сонечко, запахло весною, зробила каву, вийшла в двір — а мене, як кажуть, «накрило»: такий сум, апатія. І телефонує чоловік — розповідає, жартує. Думаю: «Я так розкисла, він — там, далеко від дому, в тих умовах 5-й рік! знаходить сили жартувати, то невже я тут дозволю собі опустити руки?» Ми, зачасту, й не здогадуємося, що проживають наші чоловіки, в яких умовах вони перебувають, маю на увазі не лише побутові, тому просто зобов’язані мати сили бути розсудливими та поважаючими до своїх чоловіків. Вони теж страждають від своєї відсутності в сім’ї. Коли Вітя пішов на війну, молодшому сину тільки виповнилося 7. Це була маленька дитина. Іллі вже 11. Вік, коли так треба тато хлопчикові! Хоча я намагаюся створити присутність тата, проговорюючи: « що тато порадив би; чи дозволив би; що сказав би; чи це сподобалося б татові». Ми разом намагаємося щось планувати, мріяти. Радості у будні додають домашні улюбленці — собачки Лота і Лора. Лорік — то якраз татова “лисичка”. Він її підібрав бездомним щенятком. Ще маємо бабусю Моніку – стареньку кицюньку нашу. І татова любов — «фронтові коти» — Бронік і Лиман.
На фото: Також у родині живуть «фронтові коти» — Бронік і Лиман та старенька киця Моніка
На фото: Особливого тепла й радості будням додають домашні улюбленці — собачки Лота та Лора
Мирослава чекає, кохає, живе, працює, пише і мріє, щоб її книги читали. Проживали, читаючи. Щоб війна залишилася пам’яттю на сторінках книг. І щоб писати вже іншу історію! Історію незалежної, вільної, нової України!
