Ларису Іванівну Казнадзей у селах Боратинської громади часто називають «наше Сонечко». І це не просто тепле звернення, а щира характеристика людини, яка щодня дарує іншим свою увагу, доброту та гарний настрій. Вона привітна, щира, енергійна і завжди знаходить добре слово для кожного, хто зустрічається на її життєвому шляху. Недарма кажуть, що деякі люди немовби несуть світло. Саме такою є Лариса Іванівна — жінка, яка багато років працює для людей, допомагає, підтримує і залишається вірною своїй справі.
На фото: Ларису Іванівну Казнадзей часто називають «нашим Сонечком», бо її щира усмішка, добре серце й небайдужість уже багато років зігрівають людей
— Я виросла у родині простих трудівників, людей, які з ранку до вечора працювали, не боячись важкої роботи, — розповідає начальниця відділення «Укрпошти» у селі Промінь. — Мама працювала кухарем у школі, а певний час готувала їжу і для працівників колгоспної їдальні. Тато був механізатором, справжнім передовиком жнив. За сумлінну працю він мав чимало нагород.
Дитинство Лариси було особливим. На її вулиці не було ровесників, тому найбільше часу вона проводила у товаристві старших людей — сусідських бабусь і дідусів. Саме вони стали для маленької дівчинки мудрими наставниками, навчили поважати старших, бути уважною до чужих потреб і не залишатися байдужою.
— Мабуть, саме від них у мене з’явилося переконання, що старших людей потрібно шанувати, підтримувати і допомагати їм. Я завжди пам’ятаю, скільки тепла вони мені дарували в дитинстві, — ділиться спогадами вона.
Змалку Лариса допомагала батькам. Разом із мамою працювала в колгоспі, ходила на ланку, збирала хміль. Тому не з чуток знала, якою нелегкою є праця на землі. Після закінчення школи дівчина отримала направлення від колгоспу на бухгалтерські курси у Луцьку. Саме там розпочався її професійний шлях. Однак у 1992 році доля привела Ларису Іванівну до «Укрпошти» — місця, яке стало для неї не просто роботою, а частиною життя. Спочатку обов’язків було дуже багато: до обіду вона працювала у відділенні, а після обіду вирушала листоношею доставляти кореспонденцію та пенсії людям. За десятиліття роботи вона бачила різні ситуації — і радісні, і дуже болючі.
— Найважче було нести телеграму із сумною звісткою про смерть рідної людини. Пам’ятаю, як ішла до двору і думала: «Як зайти? Як сказати ці страшні слова?» Бо розуміла, що в цей момент змінюється чиєсь життя. Втім, траплялися у роботі й кумедні історії, які й досі згадую з усмішкою. Одного разу я видала бабусі пенсію. Наступного дня вона прийшла до відділення і каже: «Дитино, ти мені не додала 50 гривень». Я була впевнена, що помилки бути не може, адже гроші завжди перераховую двічі. Але бабуся так переконливо наполягала, що я зрештою віддала їй свої гроші. Та через кілька днів старенька знову прийшла. «Вибач мене, дитино, — каже. — Я вдома ще раз перерахувала гроші, а потім стала підмітати і знайшла ті 50 гривень під ліжком. Візьми назад свої гроші, бо я тебе образила».
Лариса Іванівна з усмішкою каже, що такі випадки лише підтверджують: люди похилого віку іноді можуть помилятися, але завжди цінують чесність і добре ставлення. Ще одна історія сталася напередодні Великодня. За годину до початку робочого дня Ларисі Іванівні зателефонували та повідомили, що до відділення має приїхати ревізор. А саме того ранку жінка готувалася до свята: поставила у піч м’ясо, планувала зробити домашні справи. Але, почувши новину, одразу все залишила, швидко зібралася і поспішила на роботу. Та коли відкрила відділення — там нікого не було.
— Я подумала, що ревізор просто затримується в дорозі, — усміхається вродлива жінка. — Відчинила двері, почала працювати. Аж раптом вони відкриваються — і заходять наші вчителі зі школи. Вони прийшли привітати мене з Днем Ангела. Ось такий був жарт. Звичайно, мені було дуже приємно.
За роки роботи Лариса Іванівна пережила чимало змін у системі «Укрпошти». Сьогодні вона працює у пересувному відділенні разом із водієм. Їхній маршрут охоплює десять населених пунктів: Вербаїв, Мстишин, Лучиці, Промінь, Лаврів, Баківці, Суховоля, Радомишль, Романівка та Озеряни. До великих сіл, як-от Лаврів, Радомишль та Промінь поштовий автомобіль приїжджає кілька разів на тиждень, а в інші населені пункти — щотижня. Тож жінка виходить із дому о пів на сьому ранку і приходить близько девятої вечора.
— Я щаслива дружина і мама, — каже вона. — Чоловік і дві доньки залюбки допомагають мені. Бо ж маємо вдома чимале господарство: дві корівки, свині, птицю. Є й город, сад. Тож усе потребує рук. Особливим багатством для мене є наш колектив. Ми стали майже рідними людьми. Разом пережили багато змін. Коли на пошті впроваджували апарати Ешера, навіть ночували на роботі, щоб добре освоїти роботу з ними. Я щиро люблю свою роботу і людей, з якими працюю.
Найбільша радість Лариси Іванівни — її сім’я. Вона має двох доньок і двох онучок — десятирічну та маленьку, якій лише десять місяців.
— Потрібно щиро молитися за Україну, за родину, за свій рід, — переконана вона. — Особливо за дітей. Я щиро прошу Бога, щоб вони не знали тих страшних випробувань, які принесла у наше життя війна. Важливе місце у житті жінки займає віра.
Багато років наша землячка співає у церковному хорі. Пригадує, що свого часу до храму її і братика водила мама. Від неї діти дізнавалися про церковні свята, про традиції їх святкування, про святих та їх життя. Саме мама навчала жити по Законах Божих та дотримуватися християнських цінностей.
— Лариса Іванівна — надзвичайно добра і щира людина, — говорить протоієрей Володимир Дрозд, настоятель Свято-Михайлівського храму села Промінь. — Вона працьовита, порядна, завжди готова допомогти. А ще має велику віру, яка живе у її серці.
Близькі і друзі знають: Лариса Іванівна має ще один особливий дар, яким щедро ділиться з іншими, — талант писати вірші. Особливо часто вона створює теплі поетичні привітання для іменинників, вкладаючи у кожен рядок щирість, душевність і частинку свого серця. Її слова не просто звучать — вони торкаються душі та надовго залишаються у пам’яті тих, для кого були написані. Адже добрі й щирі побажання, народжені з любові, мають особливу силу — зігрівати серця протягом усього життя.
На фото: У селах, куди приїжджає пересувне відділення «Укрпошти», Ларису Іванівну не лише щиро люблять і поважають, а й щоразу з нетерпінням чекають, коли на вулиці з’явиться поштовий автомобіль
У селах, куди приїжджає пересувне відділення «Укрпошти», Ларису Іванівну щиро люблять і поважають. Для старшого покоління вона справді залишається «нашим Сонечком». Бо завжди вислухає, підтримає, скаже добре слово. Бабусі чекають її приїзду, а коли бачать поштовий автомобіль, часто запрошують зайти на обід: «Дитино, ти ж цілий день працюєш, мабуть, і поїсти не встигла». Для своїх ровесників Лариса Іванівна — мудра співрозмовниця, яка завжди може порадити і підтримати. І справді — ця жінка, наче сонячний промінь, дарує людям тепло. Її доброта, щирість та невтомна праця стали тією причиною, чому її так люблять і називають просто й сердечно — наше Сонечко.
