Село Лучиці хоч і невеличке, проте надзвичайно мальовниче — його красу доповнюють річка Стир та густі лісові посадки. Не менш цікавою є й його історія, яка сягає глибокої давнини. У 1977 році археологи Віталій Конопля та Григорій Охріменко виявили тут поселення бронзової доби. Сьогодні у місцевій школі можна побачити знайдені артефакти, які датуються XIII–XI століттями до нашої ери.
На фото: Учитель історії Мстишинської гімназії Володимир Петрович Потурай — людина, яку щиро люблять учні та високо цінують колеги
- Перша письмова згадка про Лучиці датується 1428 роком, тож вже за два роки село відзначатиме своє 600-річчя, — додає Володимир Петрович Потурай, учитель історії Мстишинської гімназії Боратинської сільської ради. — У Клірових відомостях також збереглися згадки про село 1548 та 1562 років. Щодо назви, вона походить від слова «лука», адже тутешні землі багаті на луки, заплави та пасовища, де традиційно випасали худобу. Таким чином, Лучиці поєднують у собі природну красу та багатовікову історію, залишаючись місцем, де минуле й сучасність органічно переплітаються.
На фото: Храм у селі Лучці — це не лише духовна святиня, а й місце з давньою та захопливою історією
У першій половині XVI століття село Лучиці перебувало у володінні луцьких владик. У 1579 році його власником став ксьондз Томан Хаєнський, а згодом маєток перейшов до Михайла Козинського — урядника Великого князівства Литовського та брата відомої фундаторки Почаївського монастиря Ганни Гойської. Мешканці села здавна займалися сільським господарством. Це були працьовиті і дуже набожні люди. Тож у 1769 році в Лучицях звели Свято-Троїцьку церкву. Велику підтримку у цій справі громаді надав поміщик Осип Павлович Ярошинський. Храм був дерев’яним, із такою ж дзвіницею, та належав до парафії Свято-Миколаївської церкви села Мстишин. Настоятелем був священник Михайло Теодорович.
На фото: Біля храму можна побачити пам’ятний знак до 2000-річчя Різдва Христового та пам’ятник земляку з Лучиць, який поліг на фронтах Другої світової війни
Наприкінці ХІХ століття найбільшими землевласниками у Лучицях стали представники відомого на Волині шляхетського роду Липинських, які володіли 266 десятинами землі. Цей рід відігравав помітну роль у суспільному та культурному житті регіону, залишивши по собі вагомий слід в історії Волині. Із того часу збереглися й людські історії, сповнені щирих почуттів. Зокрема, відомо, що юна красуня Олександра Ненкова, родина якої працювала у маєтку Липинських, у шістнадцятирічному віці закохалася в Захарія Ситчука — юнака з Гнідави, який служив кухарем у Домініканському монастирі. Їхнє кохання виявилося взаємним і щирим — невдовзі молоді люди побралися.
На фото: Поблизу храму можна побачити й давній хрест, що зберігає пам’ять минулих поколінь
У 1859 році місцевий священник Войцеховський, випускник Волинської духовної семінарії та син дяка, був удостоєний почесної нагороди — бронзового хреста. Відзнаку він отримав за пожертву на військові потреби у розмірі 10 рублів сріблом. У селі також проживали римо-католики — за історичними даними, їх налічувалося 53 особи. Для цієї громади богослужіння проводив ксьондз у невеликій капличці, розташованій поблизу села.
- На жаль, на початку минулого століття православний храм у селі згорів, — розповідає Володимир Петрович. — Як свідчать історичні джерела, вже 8 вересня 1906 року розпочалося будівництво нової святині. Храм у Лучицях звели на давньому фундаменті 1789 року, а освячення відбулося у червні 1908-го. Саме цей храм діє й донині. Церква має символічну архітектурну форму, що нагадує корабель: бані уособлюють щогли, а хрести — вітрила. Такий образ є глибоко символічним, адже два куполи храму відображають дві природи Христа — людську і божественну. Верхівки бань завершуються главами з хрестами, а у верхній частині споруди розміщена дзвіниця. Її дзвони скликають вірян на молитву та сповіщають про найважливіші духовні події. На початку ХХ століття у селі було 48 дворів і 287 жителів. Працював водяний млин.
Згодом розпочалася Перша світова війна, яка принесла селу значні руйнування. Унаслідок бойових дій було знищено 29 житлових будинків, 27 обор, 24 стодоли та 4 господарські споруди. Війна стала важким випробуванням для місцевих жителів: багатьох чоловіків мобілізували до армії, відбувалася реквізиція худоби та зерна, а мирне населення змушували працювати на спорудженні окопів. Навіть у 1928 році частина зруйнованих у роки війни господарств так і не була відбудована. Міжвоєнний період також видався для місцевих жителів непростим. Згідно з умовами Ризького договору, підписаного 18 березня 1921 року в Ризі представниками РСФРР і УРСР з одного боку та Польщі — з іншого, волинські землі опинилися у складі Польщі. Як згадують старожили, українське населення зазнавало відчутного тиску та обмежень з боку польської влади. Освітня система зазнала змін: навчання у школах поступово перевели на польську мову, і вже до кінця 1930-х років більшість початкових закладів стала польськими або двомовними з явним домінуванням польської. Складною була й ситуація в культурній сфері. Українські організації обмежували у діяльності: закривалися читальні та товариства, скорочувалася кількість україномовної преси. Українська мова поступово витіснялася з офіційного вжитку. Додаткове напруження у суспільстві викликало переселення на Волинь польських ветеранів та колоністів — осадників, яким надавали кращі земельні наділи та пільги. Це нерідко ставало причиною конфліктів із місцевими українськими селянами. Не оминули утиски й релігійне життя: православна церква, яка була духовною опорою для більшості українців Волині, зазнавала обмежень — частину храмів закривали або передавали римо-католицьким громадам.
На фото: Володимир Петрович — чудовий оповідач, чиї розповіді про минувшину Лучиць захоплюють і надовго залишаються в пам’яті
- Згодом розпочалася Друга світова війна, яка стала ще одним тяжким випробуванням для місцевих жителів. Із фронтів не повернулися майже два десятки чоловіків із Лучиць, — зазначає педагог. — У роки війни в селі також діяв осередок організації ОУН-УПА. Нелегкими були й повоєнні роки. Село поступово відбудовувалося: відновлювали житлові будинки, господарські споруди та інфраструктуру. Відбулася колективізація. Місцеві жителі працювали в колгоспі. У Лучицях функціонувала школа, а з часом з’являлися й елементи соціальної інфраструктури — клуб, бібліотека та медичний пункт. У період так званих «богоборчих часів» у 1961 році місцевий храм було закрито. Водночас його, на щастя, не зруйнували і не переобладнали під господарські потреби, як це часто траплялося в ті роки. Віряни змушені були відвідувати богослужіння у навколишніх селах, де діяли церкви. Територія навколо входила до складу колгоспу імені Суворова, а більшість жителів працювала в ньому. Поступово рівень життя покращувався. Храм залишався зачиненим до 1989 року, поки місцева громада не об’єднала зусилля і не домоглася його відкриття. Відтоді у Лучицях знову зазвучало Слово Боже. Важливою подією для українського православ’я стало й отримання Томосу про автокефалію. 6 січня 2019 року Вселенський патріарх Варфоломій підписав документ у Стамбулі, а вже 7 січня його урочисто передали представникам Православної церкви України. Це рішення офіційно закріпило незалежність української церкви та стало знаковою подією у релігійному й суспільному житті країни. Відтак релігійна громада Лучиць ухвалила рішення про перехід від УПЦ до ПЦУ. Сьогодні жителі села Лучиці Луцького району щороку урочисто відзначають престольне свято — День Святої Трійці, яке об’єднує громаду та зберігає духовні традиції поколінь. Щиро віриться, що попереду в цього мальовничого села — нова доба розвитку, добробуту й справжнього розквіту.
