Життєві історії людей, які пройшли крізь жорна тоталітарних режимів XX століття, часто звучать, як готові сценарії для епічних і водночас драматичних кінострічок. Однак для Софії Брезвин це було не кіно, а реальність – свідома, жертовна і сповнена невимовних випробувань. Її шлях – це ціла епоха, вміщена в одне людське життя. Дівчина з Львівщини, яка в роки Другої світової війни пізнала гіркоту примусової праці як остарбайтер, не зламалася, а повернувшись, свідомо обрала шлях боротьби та стала зв’язковою Української Повстанської Армії. За відданість Україні Військовий трибунал відміряв їй жорстоку ціну – 25 років таборів та 5 років поселення у суворих воркутинських таборах. Саме там, серед вічної мерзлоти та колючого дроту Софія зустріла свою долю – такого ж політв’язня Дмитра Шикірявого. Вони вистояли, побралися і після звільнення та тривалих років життя на Уралі у 1972 році нарешті повернулися в Україну, оселившись на батьківщині Дмитра – у селі Боратин. Там вони звили своє родинне гніздо та виховали двох доньок. Сьогодні Дмитра та Софії вже давно немає з нами, але їхня пам’ять жива. Вона продовжується у дітях, онуках та правнуках. Пропонуємо вашій увазі спогади жінки, чиє життя стало прикладом незламності для наступних поколінь.
На фото: Софія Юріївна Шикірява (Брезвин) праворуч
Остарбайтер
Осінь 41 року. Село Хоросниця неподалік містечка Мостиська на Львівщині.
– Ми йшли з подругою по дорозі. Назустріч їхала машина з німцями. Ніщо здається не віщувало біди. Незвичне «ком» – змушені були підійти… Як потім виявилося це була планова облава. Таких як ми, німці назбирали повну машину. Потім привезли до напівзруйнованого будинку, де не було даху. Під охороною протримали цілу ніч. Наступного дня загнали в товарні вагони. Декілька днів поїзд тягнув їх до Німеччини. Кінцева зупинка була десь в районі Мюнхена. В місті Гера був табір, з якого нас розприділили на роботу по хазяях (бауерам). Так я опинилася в селі Дітертдорф поблизу містечка Берга, у бауера Франца Еміля.
Разом з ним проживала невістка і внук. Син воював на російському фронті. Бачила, як приїжджав додому у відпустку. Судячи з форми, служив в частинах «СС». В господарстві нас було чотири робітники – я, німець, німкеня та поляк. Поляки носили на руках повʼязку з буквою «Р», а росіяни – «OST». Українці ніяких відзнак не носили. Росіянам і полякам після 21.00 було заборонено перебувати на вулиці. Після того, як батько прислав мені посвідчення особи (аусвайс) і бауер зареєстрував його в комендатурі, я могла вільно пересуватися у вечірній час. Кожен з робітників проживав в окремих кімнатах.
Розпорядок дня був складений з німецькою точністю до хвилини. Підйом в 06.00. Рівно в 09.00 – сніданок. Кава. Бутерброди з ковбасою. 11.00 – підобід. Кава з ковбасою. 13.00 – обід. Знову кава з ковбасою. Терта картопля, щось на зразок пюре. Влітку були голубці. Рідкого, першого в нашому розумінні, тут не варили. Якщо робота проходила в полі, то обід у вказаний час привозили туди. Вечеря в 21.00. Та ж кава з ковбасою. Після вечері вже ніякої роботи не було. Графік виконувався чітко. Що було не зроблено в цей день, переносилося на наступний. Їсти можна було без обмежень. Ковбаси на тарілці завжди було декілька видів – вся копчена. Я їла разом з господарями. Тільки поляк харчувався окремо – на кухні. Раз в рік, чітко по графіку приходила людина і колола для потреби сімʼї дві свині. Все це коптилося і зберігалося у двох величезних коморах. Все готувалося завжди дуже смачно.
В селі було 12 хазяїв. Наш бауер мав дуже багато землі. Практично все в господарстві було механізовано і робилося з мінімальним використанням фізичної праці. Навкруги було багато лугів, трава косилася машинами – вони її розкидали, підворушували і згрібали. Тільки і того, що ми подавали сіно на машини, які відвозили його на господарський двір. Там воно по трубі подавалося на верх, де його скиртували під навісом. Картопля теж саджалася, обгорталася і збиралася машинами. Потім машина сортувала картоплю на дрібну, середню та велику та засипала в мішки. Велику картоплю зберігали в величезному льосі. Зернові машина скошувала й звʼязувала у снопи, які потрібно було вручну ставити на стерню, щоб підсихали. Потім все це звозили в приміщення, яке нагадувало нашу клуню, тільки значно більшу.
Зимою молотили. Снопи кидали в машину. Машина сама сортувала зерно в окремі мішки. Полова вилітала в іншу сторону, а солома тюкувалася. Тут же тюки акуратно складалися. В молотьбі допомагала німкеня – сусідка, яка за це отримувала від хазяїна харчі. Корови, а їх в господарстві було 34, завжди кормив хазяїн. Буряк різався машиною, все це перемішувалося з половою і по транспортеру подавалося в корито коровам.
У неділю вихідний. Українці, які працювали в навколишніх хазяїв збиралися разом. Ми дуже хотіли додому і тому вирішили тікати. Наших зібралося чоловік 10. Йшов 43 рік. На чужині я вже пробула півтора року. Пробратися через Німеччину і Польщу нам вдалося без проблем. А зловили нас майже біля самого дому, поблизу Мостиської. Але тут і наша вина була. Потрібно було розділитися, а ми трималися великим гуртом. От німці нашу групу і затримали. Знову дорога назад. Таких як ми наловили не один вагон. Три неділі були в таборі Бухенвальд. Про те, що там робилося під час війни ми нічого не знали Відносно нас ніяких репресій не робили. Тримали в великих камерах три тижні. Потім привезли в уже знайоме місто Гера на розподільник. Там з нас взяли відбитки пальців, сфотографували. Мій колишній хазяїн Еміль Франц приїжджав і вмовляв, щоб я повернулася до нього. Але я не захотіла, бо були випадки, коли при поверненні дуже знущалися над робітниками. «До будь-кого, але не до колишнього» – заявила я перекладачеві.
Так я опинилася в іншого хазяїна. За мною приїхала його дружина. Привезла мені поїсти. Та попала в село Кряйнберенсфорд. Господарство було там велике. 16 корів, всяка живність, поля. Сини хазяїв були на фронті. Молодший, його в армію забрали в 17 років, воював з американцями, а старший знаходився на російському фронті. Зі мною в робітниках ще був Василь з-під Києва. Його жінку і дітей спалили німці, а самого відправили на роботи. Наше село розташовувалося неподалік місцевості Шварцвальд (Чорний ліс). Тут був військовий завод, де працювали жінки з табору, що був розташований поряд. В таборі знаходилися переважно француженки і польки. Все це дуже добре охоронялося і що там виробляли я не знаю.
Було літо 1943 року. В небі часто зʼявлялися американські літаки. Одного разу розкидали дуже багато листівок, де на різних мовах повідомлялося, що американці прийдуть сюди. Це було ніби попередження про бомбардування. Так воно і сталося. Якраз була Трійця. Ми з подругою Стефцею вирішили погуляти. Неподалік був лісок. Там збирався народ на відпочинок. Шлях до лісу був по дорозі через ріпакове поле. В небі було чути гул літаків, які наближались. В американців при авіональотах була своя тактика. Спочатку попереду летів літак, який над обʼєктом, що мав бомбардуватися, робив круг і окреслював місце де повинні були скинуті бомби димом. Потім йшли групами бомбардувальники. Над обʼєктом вони скидали бомби і йшли далі по курсу. Проте для населення дуже небезпечними були винищувачі, які прикривали бомбардувальників. Вони літали майже біля самої землі. Могли пальнути і по скупченнях народу, переплутавши цивільних з військовими. В той день ми так і не дійшли до ліска. Побачивши літаки, сховалися в ріпаку. Отож прикрилися ми зверху (ніби це щось дасть?). Спочатку хотіли бути на відстані одна від одної, щоб у випадку попадання бомби хтось залишився живим. Але в останній момент (будь-що-буде) притулились одна до одної і обнялися. Літаки йшли групами. До цього часу памʼятаю. Перша – 72 літаки. Друга – 101. Третя – 83. Бомби впали з одного і другого боку практично одночасно, присипавши нас землею.
Я прийшла до свідомості перша. Вивільнилася з-під землі. Потім витягла подругу. Бомбардування закінчилося. На полі було видно санітарів і саперів (американці скидали також круглої форми міни). Я ще десь місяць після цього не могла добре чути. Завод тоді теж дуже постраждав. Говорили, що там загинули більше 1000 чоловік. В селі щоночі по графіку чергували бауери. В 20:00 хтось з них одягав жовтий мундир, брав рушницю і до ранку ходив по вулицях. В магазинах практично нічого не можна було купити. Все по карточках, які видавали на рік. Бауер отримував їх і на своїх робітників. В карточках був визначений асортимент і кількість промислових товарів. Кожен тиждень за роботу хазяїн давав 5 марок. Правда їх особливо не було де тратити. Можна було зайти в корчму і за 10-15 пфенінгів випити пива. Воно було світле для чоловіків і чорне для жінок. Гроші декілька раз в конверті висилала додому. 07 квітня 1945 року в наше село ввійшли англійські війська. В цей день я разом з хазяїном і Василем мало не загинула. Англійські окопи були на горбку під лісом. На вищому горбку, навпроти, де ми в той день поїхали косити ріпак, були німецькі позиції. Тільки почали косити – розпочалася стрілянина. Англійці стріляли якимись великими кулями. Німці почали через ріпак повзти вниз, щоб добратися до яру і втекти. Наш хазяїн незважаючи на стрілянину, ще трохи косив. Здавалося, що він прикриває німців, заважаючи англійцям вести вогонь. Коли він вже злякався, то ліг так, як і ми. Але хіба це врятує. Потрібно біло втікати.
Я зірвалася і побігла додому. Жінка бауера побачила, що я сама, почала плакати. Але все обійшлося. Хазяїн наш повернувся живим. Після того, як військові дії закінчилися, всіх робітників з округи зібрали в одному з великих маєтків. Сюди потрапили і ті, хто знаходився в таборі, що обслуговував завод. Їсти привозили. Все було армійське. Вибір продуктів вражав. Бери що душа забажає. В липні через три місяці нас погрузили на машини, попередньо посортувавши по національному принципу. Агітацій про те, щоб залишитися ніхто не вів. В місті Ерна нас передали в російську зону, а звідти привезли під Дрезден. Там таких, як я, назбирали аж 42 вагони, які паровоз чомусь притягнув в Софію. Видно хтось там не так скерував. Через три дні ми поїхали знову назад. В вагонах було тісно, сиділи один біля одного. Їсти не давали. Перебивався хто чим мав. Добре, що бауерша дала мені на дорогу харчів. Поїзд притягнув вагони в Польщу (місто забула). Там вирішили втікати і добиратися додому самотужки. А то хто зна, де ще будуть возити і як буде. По дорозі нас пограбував російський патруль. В мішках у нас були речі, які набрали в німецькому військовому складі, ще тоді коли були в англійській зоні. Кожухи, пальта, чоботи. Склад цей був кинутий німцями і не охоронявся. Залишилася тільки в одних чоботах з того складу. Якби вони не були на ногах, то й того не мала. Добралися до Варшави, а звідти я вже знала дорогу додому. Була тут з батьком, ще до війни. На вокзалі народу тьма. Про білети мови ніхто не вів. Їхали на дахах вагонів, допомагаючи один одному втриматися. Так добралися до Перемишля. Вже додому ось-ось…
Там нас і зловив совітський патруль. Назбирали три вагони і відправили до села Ніжиньковичі під Мостиською. Поселили за колючий дріт. Тут, я так думаю, колись було єврейське гето. Солома вся попріла. Сморід. Охороняли табір солдати. Поставили речі. Поїли хліба з маслом. Військові з табору не випускають. Але хтось сказав, що хлопці в огорожі зробили дірку. Діждалися вечора. Виждали з подругою коли пройшов патруль, перелізли через колючий дріт і втекли. Згодом біля річки покупалися, привели себе в порядок. Пішли в напрямку хат проситися на нічліг. В двох відмовили, – боялися, що будуть солдати перевіряти. Тільки в третю пустили. Повечеряли. Пішли спати. Але всю ніч я так і не спала. Мало що могло статися. В хаті було чути, як ходять якісь люди. Мабуть то були повстанці. Вранці хазяйка сказала, що неподалік був бій з поляками. Загинуло 4 наших і 4 поляків.
Потрібно було добиратися додому – іти залишилося ще зовсім небагато. Пішли по дорозі. Почали підніматися вгору. Їхав чоловік по полях в нашу сторону, але ми не пристали на пропозицію підʼїхати. Однак він лиш трохи відʼїхав, як з-під лісу, що був неподалік почалася по нас стрілянина. Що тут почалося. Чоловік повернув коні назад, ми ледь втекли з-під обстрілу. В той день, щоб потрапити додому, необхідно було зробити круг кілометрів пʼять. Скільки радості було, коли нарешті майже через чотири роки ступила на рідне подвірʼя. Батько в той же день запріг коні і відвіз мою подругу, аж за Судову Вишню. Часи тоді були не найкращі. В нашому районі було дуже багато польських сіл і тому озброєні польські загони постійно нападали на українські села. Часті бої з українськими повстанцями. Села горіли вдень і вночі. Так в селі Завадки живим залишився тільки один дід. Вже потім коли поляки повиїжджали стало спокійніше. Правда в сусідньому селі таки один поляк залишився. Сказав: «Я тут народився. Тут моя Батьківщина». До цього часу там живуть його нащадки.
Далі буде…
Історію про цей період свого життя Софія Юріївна Шикірява (Брезвин) розповіла мені в 2006 р. Це своєрідна розповідь «як це було…» про нашу історію устами очевидиці.
Віталій Гнатюк, член Національної спілки краєзнавців України
