Продовження:
Зв’язкова УПА
Після того, як дома пробула десь 2-3 тижні, мене визвали в сільраду. Потрібна була довідка, що я була під час війни на роботах в Німеччині. На її основі можна було отримати паспорт. А видавали такий папірець тільки в таборі, звідки ми нещодавно втекли. Довелося туди декілька днів їздити. Зранку люди вишиковувалися в чергу, кожен отримував папірець, де було вказано порядковий номер і прізвище. О 8-ій годині військовий входив до приміщення, сідав за стіл на стілець і розпочинав прийом. На жаль, черга до нас з сестрою постійно не доходила. Адже збирався не тільки місцеві жителі з округи, але й з табору, де було декілька тисяч затриманих. Отож я вирішила залишитися на ночівлю і на другий день, будучи третьою в черзі, отримала довідку. Військовий видавав її на основі того, що я йому розповіла. Згодом отримала паспорт, який був необхідний ще й тому, що дана територія була віднесена до прикордонної зони. Перша моя зустріч з хлопцями з лісу відбулася в грудні 1946 року, якраз на свято Андрія. З того часу я почала виконувати, як зв’язкова, їх завдання. Спочатку вчили правил конспірації. Як поводитися у тій чи іншій ситуації. Що робити для того, щоб не виділятися серед незнайомих людей. Потрібно було мати не тільки фізичну витривалість, але й дуже міцні нерви. Адже на кожному кроці тебе чекає небезпека. А кожне завдання могло бути останнім. Ходити доводилося багато, куди посилали. Бувало, що в одну сторону йшла цілий день, долавши 25-30 кілометрів. Носила грипси, акуратно складені невеликі листочки паперу з певною інформацією. Що в них написано звʼязковий не знав. У випадку затримання потрібно було його проковтнути або знищити, щоб не потрапила інформація до енкаведистів. В решті – це відносилося і до звʼязкового. Йдучи на завдання, я завжди носила в кишені таблетки або ампулу з отрутою. На щастя вони не згодилися. Правда був один випадок. Прийшла до хазяїв передати грипса. Назвала пароль. – Чого-то собака так брехав, він же мене знає?
Але відповіді від хазяйки, яка зустріла мене не отримала. Видно, що вона нервується. Невже засада? Остаточно мої сумніви розвіяв господар, який вийшов з хати, нервово повернувся на порозі і знову зайшов в середину будинку. Все зрозуміло. Через дорогу росла висока кукурудза. Бігом туди. Це мене і врятувало. Почалася стрілянина. Навколо свистіли кулі, збиваючи стебла. Мені пощастило, що енкаведисти не бачили мене в кукурудзі і стріляли навмання. Бігла швидко. З іншої сторони поле кукурудзи підходило до дороги, по якій якраз йшли люди на залізничну станцію, на яку ось-ось мав прибути поїзд. Влилася в людський потік. Правда боялася, що мене можуть чекати і на вокзалі, але обійшлося. До того ж на самий вокзал я не заходила, а в поїзд сіла в останній момент. Грипса я тоді не знищила. Ходили на зв’язок переважно вдень. Одного разу довелося йти майже до польського кордону. Йду. Кругом тиша. По дорозі зустріла чоловіка, який попередив: «Тут повно енкаведистів!». Зробила вигляд, що мене це не обходило. Чоловік пішов своєю дорогою, а я задумалася. Йти чи не йти? Треба йти. Пройшла ще два села. Ось і те що мені потрібно. Недалеко від того будинку, куди мені необхідно зайти, встановлена фігура. Люди якраз біля неї співали, так в цю пору тоді було прийнято. На мене звернули увагу. Але я йду далі. Не озиралася. Це залізне правило. А то може хтось зі сторони за тобою стежить. Озирнешся – значить можеш викликати підозру. Зайшла в двір, а там якраз молотять. Повно соломи. Все тоді закінчилося добре. Я переночувала. Ввечері прийшли з лісу хлопці за грипсом. Запамʼяталося, як в той вечір їла вареники з гречаної муки. Смак специфічний. Я його в рот, а він з рота. Не пішов такий продукт мені. Всі сміялися. Скільки років пройшло, а здається той присмак, як згадаю, на язику. До смерті не забуду. Схрон на нашому подвірʼї викопали за одну ніч в 1947 році. Приїхало біля 200 хлопців і возами потім повивозили всю землю. Вранці було таке враження, що вночі тут нічого не відбулося.
Вхід був з-під воріт, а сам схрон знаходився під широким подвірʼям, яке спускалося в сторону річки. Всередині приміщення обшалювали дошками, зробили підпори з дерева. Розміститись одночасно могло чоловік 12. Але кількість людей всередині була різною. Часом не було нікого. Дві дівчини «Оксана» і «Зенька» друкували листівки. Приходили люди, які відносилися до керівництва районним та обласним проводом. Деяким вже було за 50. Одного разу один з сивочолих чоловіків сказав: «настане час і до тебе прийдуть, щоб записати про те, що ми робили». Про справи загалом не говорили. Кожен знав рівно стільки, скільки мав знати. Схрон так і не знайшли енкаведисти, навіть тоді, коли нас всіх заарештували. Він мабуть, ще й є донині. Там обійстя наших родичів. То тільки в одному місці, коли будували господарську споруду земля просіла. Хлопці з лісу ходили у військовій формі. На шапках тризуб. Матеріал на форму типу «бастон» для них купували в магазинах, а потім шили. Один метр матерії коштував 900 рублів. В мене був троюрідний брат. Йому було 16 років, коли арештували. Його завданням було зі Львова возити зброю для хлопців. Продавав її начальник військового складу, а брат в чемодані перевозив. Однак цей же начальник і здав брата енкаведистам. Сидів хлопець у Львівській вʼязниці. Потім привезли в рідне село. Привʼязали до ніг 50 метровий залізний цеп, щоб не втік, може хто і підійде поспілкуватися. Щоб до нього не підходили брат співав «Хто в лісі ночує, той хай мене чує». Правда енкаведистам вдалося зловити пару його однолітків. Брата засудили і я зустріла його вже в Воркуті.
На фото: Софія Брезвин з троюрідним братом Василем.
Фото зроблене під час заслання. Він якраз їхав в автобусі весь забинтований – напередодні потрапив в аварію на шахті. Потім він проживав у Воркуті. Одружився, мав два сина та дочку. Заповідав дітям після смерті поховати його в рідному селі. Збирав для цього гроші. Діти виконали волю батька. Це потрібно було тільки бачити як його ховали. Так тільки ховають національних героїв. Давали мені завдання привозити з аптек Львова медикаменти. Я в той час працювала в залізничному депо. Під час обіду вискакуєш в аптеку, показуєш записку з переліком ліків, а назад отримаєш пакет з перерахованим асортиментом. В основному ходила в аптеку на вулиці Городоцькій. Посилали і на опізнання вбитих хлопців. Приходили в село, а там десь під плотом лежать ті, кого вбили енкаведисти. Дивилися чи не має знайомих, а потім передаєш інформацію тим, хто посилав. Так взнавали, хто вже ніколи не повернеться з завдання. Одного разу аж серце йохнуло – «Мельник», «Вода» і ще один. Всіх їх я добре знала…
Був випадок. Районний провідник «Штоля» послав в село хлопців, щоб подивитися, чи є там енкаведисти. В хати наказав не заходити. Чекаємо. Аж раптом з боку села стрілянина. Ракети в небі. Хлопці прибігли. Один поранений. Як виявилося вони все ж зайшли в хату, а там енкаведисти. Ледь вирвалися. Провідник був лихий страшно. Довго кричав на хлопців. Ввечері один з них своєрідно влягався спати. Ноги на перині, під головою поліно. Ноги тікали, а голова дурна! – коментував він свою провину у виконанні завдання. Засада. Ніхто не знав, що біля хати готують енкаведисти. Говорять, що продала нас Галина Галич з Берестечка. На ній багато вини, правда потім її ж енкаведисти і розстріляли. А тоді хлопці тільки підходили до подвірʼя, як по них вдарили з засідки. Бій. Стрілянина. Правда ні з однієї, ні з другої сторони вбитих не було. Хлопці втекли, коли стрілянина вщухла. У нас в хаті почався обшук, перевернули все вверх дном. 9-річна племінниця лежала на ліжку, де під подушкою був деревʼяний пістолет. Його зробили хлопці і стріляв він деревʼяними кулями. Нічого не знайшли. «І мого пістолета теж» – раділа дівчина. Її з бабусею, нашою мамою, залишили (тато на той час помер). А мене і сестру Ганну забрали. До сестри Ганни, в якої чоловік радянський офіцер, орденоносець, загинув в Карпатах під час війни, енкаведист кричав: «Твой муж герой, а ти бендеровка. Я тебя упрятаю туда, куда птіци не долетают».
Тюрма
Заарештували мене 07 лютого 1950 р. Після того я майже рік пробула в тюрмах. Більшу частину цього терміну перебувала в Дрогобичі, а також по тюрмах в Судовій Вишні, Львові, Самборі. В Дрогобичі було три камери смертників, у Львові – дві. Вони знаходилися на верхніх поверхах. Там люди ждали вироку. Якщо засудженого забирали з речами значить смертний вирок замінявся таборами, якщо без речей – то розстріл. Допити проводили вночі. Щоб не чути було крику включали радіо або грамофон. Били нещадно. Пальці віддушували. По пʼятках били залізними прутами. Після того людина довго не могла ходити. Як тоді не було, але я ніколи не плакала, а от зараз розповідаючи плачу. Завзята я була дуже. В камерах було до 100 чоловік. Коли лягали спати, то прямо на цемент. Добре, що хоч не холодно було. Лягали головами один до одного в два ряди, на бік, бо місця більше не було. Я мала пальто, то ще могла накритися. Це робилося для того, що людина може не витримати допитів і все розповісти, або підпише документи, які необхідно слідчим, або зʼявляться якісь нові обставини (наприклад, заарештують якогось знайомого і будуть шити нову справу). Возили на «підступ». Що це таке я вже чула. В поїздах говорили, що енкаведисти використовують такий підступний метод. Про те, що мене везуть на «підступ» я була попереджена енкаведистом, який охороняв камери. Видно він був звʼязаний з хлопцями. Везли мене енкаведисти машиною – ніби на очну ставку. Біля дороги чомусь стояв будинок, ніби спеціально зроблений для чогось. 3 нього вийшла жінка. І тоді почалася стрілянина. Мене швидко стягнули з кузова. Якийсь солдат затяг мене під машину і накрив собою, ніби рятуючи від куль (щоб не бачила, що робиться навкруги). Стрілянина, «партизани» половили енкаведистів, забрали в них зброю. Мені завʼязали очі і кудись повели. Привезли до якоїсь хати. Розвʼязали очі. Кругом «партизани». Дивлюсь в клуні плита. Значить поряд криївка. «Я знаю де я є. Це «підступ». Після цих моїх слів все знову завертілося. Знову завʼязали очі. Ведуть назад. Посадили в машину. А солдати, які ще недавно були «полоненими» знову при зброї. Передачу змогла отримати тільки у Львові. З подушки, яку мені передали з дому ми зробили в камері 8. Кормили дуже погано. Баланда із збираних потовчених яблук. 7 кильок. Черпачок вівсянки. Пів буханки хліба на день.
З днів неволі… «3К 2A 9666»
Суд був короткий. Стаття 54. 25 років таборів і 5 років поселення. Зі Львова відправили нас спочатку до Ленінграду (пів вагона жінки, пів вагона чоловіки). Везли в вагонах, які були заґратовані і розділені по секторах. Підлога теж була заґратована. Раціон харчування – знову баланда, кусочок хліба, 7 кильок, кружка води. Приїхали у Воркуту зимою 51-го. Бараків не видно, все позаносило снігом. Правда сніг падає, а йти можна по верху не провалюючись. Зимою від бараків до харчоблоку натягували шнури, інакше не дійдеш. Взагалі літа тут тільки два місяці, але ягоди встигають дозріти. А в тундрі їх багато Кругом зон тундра, безмежна тундра. Утікати не було сенсу, все проглядувалося. Та й де сховаєшся. Тільки кучугури білі. Якби сила була, хотіла б знову побувати там. Часом сниться зона. Бачу своїх дівчат, таких молодих, як тоді. Йду і говорю з ними. Зона. Таких в районі Воркути було дуже багато. В нашій налічувалося біля 14 тисяч чоловік. Сиділи тільки за політику. Хоча засуджені були по всякому. Так одна отримала 10 років (менше тут ніхто не сидів) лише за те, що щось не так на вулиці сказала про Сталіна, а перехожий підслухав і доніс. Інша зі Львова – дружина майора, за те, що виписувала паспорти для повстанців. Були люди різних національностей. Навіть одна фінка. Взагалі говорити про те, хто за що сидить не було прийнято розпитувати. Бараки тут стояли ще з 1928 року. В зоні я навіть зустрічала тих, хто сидів з 1925-1927 року. Таких було чоловік до 200. Вони тут і будували ці бараки. Було їм вже під 60, а виглядали древніми. Один такий, коли я спитала, чи хоче додому, відповів: «А навіщо, вже пройшло скільки років. Вони думають, що мене немає. Нехай буде так».
Бараки спочатку закривалися, але після 53 року замків вже не вішали. В кожному бараці було по 108 чоловік. Бригада складалася з 25 чоловік. В бараках були змуровані пічки і вночі чергові підкидали дрова. Нари були двоярусні. Параші в кінці приміщення. Один туалет на два бараки. Не раз було, що там топили сексотів. Вся територія була обтягнута колючим дротом. Часто стояли вишки, на яких була охорона із зброєю. За мого перебування вона ні разу не стріляла. Вночі територія освітлювалася. Розпорядок дня: о 4-ій години підйом. Потім в їдальню. Там вже бригадир забирав пайку. Їли хто за столом, хто стоячи. Давали вівсяну кашу і вівсяну баланду. Давали варену рибу – 50 грам. Давали також бички сушені, які привозили сюди в мішках. Одну зиму і весну давали червону рибу. Картоплі майже не бачили. Одного разу, правда, трактором підвезли прицеп. Скинули під кухню. Звідси кидали на транспортер і вона потрапляла в бак, де милася. Звідти в бак, де варилася. Ніхто її не перебирав, а тим більше чистив. Тим, хто працював на кухні доводилося нелегко. Це ж потрібно було приготувати на таку масу народу, а потім всіх нагодувати. На кухні була землячка з Стрия Оля, то ми їй часто допомагали. Там могли поїсти що-небудь кращого. За весь період один раз давали печінку.
В 6 годин всі вже виходили на роботу. В 21.00 всі з робіт були в таборі. Місце роботи бригади огороджувалося шнуром, за який засуджений не мав права виходити. В іншому випадку конвоїр мав право стріляти. Зимою бараки обкладали сніжними блоками для утеплення. Возили нас на вкладання щебеневої подушки під рейки, що вели до однієї з шахт. Локомотив тягнув два вагони (в одному засуджені, в іншому конвой) та кран (напередодні з рейок зійшло пару вагонів і їх потрібно було підняти) за 30 кілометрів від зони. Коли піднімали вагони, на горизонті показалася чорна хмара. Охорона, а їх було 6 чоловік, зразу дала нам команду сховатися у вагоні. І дуже вчасно. Така заметіль закрутилася, що нічого не видно. Сиділи в вагоні. Спочатку відкидали сніг від коліс. Сніг посилився. Боролися, щоб не засипало локомотива, а потім чоловіки вже тільки відкидали від входу у вагон. Наш вагон, на відміну від конвойного, не отоплювався. В 12 ночі конвой, щоб засуджені не замерзли, вирішив всіх вести пішком в зону. Вітер, сніг. Всі в колоні, тримаються один до одного. Конвойні по боках. Пройшли пару кілометрів. Назустріч вогники. Це з ліхтарями військові. Повернули назад. Всі – і конвой (чоловік 60) і засуджені (чоловік 100) розмістилися в вагоні, що отоплювався. Пара і від вогню, і від кількості людей. Посиділи до ранку. А там, як вщух вітер, всіх знову направили до зони. По дорозі зустріли ще одну партію військових. Їх було так багато, що дивувалися невже в Воркуті стільки війська. Це начальник Воркути Ковпак кинув всі сили на пошуки. Весь цей народ і повернув в сторону міста. Після цього нас три дні не виводили на роботу.
Певний час я працювала в бригаді, яка обслуговувала продовольчу базу – величезний склад, який забезпечував всю Воркуту. Направляли нас на розвантаження вагонів. Мука, цукор. Найгірше було, коли привозили сипучі. Вони були в стокілограмових мішках. Було таке, що ми, 5 чоловік розвантажили 18 тон муки. Ох як і темно було. Працювали і вночі. Правда поїсти тут можна було краще. Варили. Крупу красти ми теж навчилися майстерно. То ж перепадало і тим, хто був в бараках. Побут. Видавали нам на зиму штани, валянки, портянки. З пари на місць (економивши, ми умудрилися з матерії шити кофти). Також отримували: сорочок – 3, літня білизна – 3, ліфчики – 3, панчохи. Носили і штани в літньому варіанті. Кожної суботи в 5 годин баня. Брудну білизну здавали в пральню, взамін отримували чисту. На білизні були бірочки з індивідуальним номером. В мене був 2А 9666. В бараці також була побутова кімната.
Зима там люта. Одного разу 25 травня, якраз був Великдень нас кинули розчищати колії. Снігу було багато, його чистили і колії і колії проходили в своєрідному двометровому тунелі. Розбилися на дві групи і переганяючи одна одну почали відкидати лопатами сніг. Так мете, що попереду нічого не видно Вже докінчували свій відрізок, як попереду почули крики. Швидко підставивши лопати, вибралися наверх. Йдемо дивитися, що там сталося. Жах. Як вияснилося назустріч там йшов снігоочисник. Мело. Людей машиніст не побачив і так всіх лопастями впресував у сніг по обидва боки. 7 людей загинули. Ми потім їх викопували. А могли б замість них бути і ми, якби на декілька хвилин раніше закічили роботу на своїй ділянці. Літо було недовге – місяців два. Тундра була гарна від чорного і голубого. Земля розмерзалася десь на метр. Кладовище за зоною було велике. Якщо когось ховали, то яму вдавалося вирити невелику – внизу вічна мерзлота. До руки кожного кого ховати, була прикріплена залізна бірка з номером.
Софія Брезвин (в центрі) зі своєю бригадою
Біля чоловічої зони протікала річка Безимянка. То зимою тих, хто помирав клали під лід. А весною, коли наставав льодохід, все йшло в океан. Зимою гонили на берег океану будувати ділянку дороги. Куди вона вела – невідомо. А довели до нас її з гір такі ж засуджені. Навіщо була треба така дорога, якщо її могло заливати водою з океану. Машини возили каміння, а ми розрівнювали його, роблячи подушку. Кораблі стояли тут, вмерзлі в лід. Одягали нас добре. Кожухи, валянки, рукавиці. Зробили свою ділянку, а далі дорогу продовжував хтось інший.
Одного разу проходила біла медведиця з малим ведмежатком. Конвой, боячись за життя засуджених, вже збирався їх застрелити, але ті вчасно пішли геть. Як помер Сталін, конвой поставив нас на декілька годин по стійці струнко. Не дай Бог, хто посміхнеться, або порухається. Ох і лютий був старшина, якого прислали з учебки. 09 травня 1956 року. Цей день для мене памʼятний. Мене звільнили. Це завдяки мамі, яка тричі писала, щоб мою справу переглянули. Я в той час лежала в лікарні. Дуже тяжка форма жовтухи (хвороба Боткіна). Три дні взагалі була без свідомості. Лежало народу багато. Деякі дуже довго. Я тут трохи сама винувата – треба було звернутися до лікаря раніше.
На фото: Софія Брезвин серед друзів
На фото: Софія Брезвин біля будинку культури в м.Воркута
На фото: Особливий жест перехресного рукостискання, який символізував акт своєрідного протесту «Ми в неволі, ми за ґратами»
На фото: Софія Брезвин з майбутнім чоловіком Дмитром Шикірявим (сидить зліва)
Не зважаючи ні на що і в таборі вони не втрачали оптимізму Щоб отримати паспорти і довідки на звільнення необхідно було перейтичерез річку. Ось-ось мав початися льодохід. Перейшло нас через річку 10 чоловік – 3 жінки і 7 чоловіків. В міліції нас сфотографували на документи. Йдемо назад, а лід вже пішов. Крижини в висоту торчком метрів три. Ми ж вирішили не йти. А от один білорус попробував. З крижини на крижину – і так добрався до протилежного берега. Всі інші в тому числі і я пішли вверх – через міст, хоч і довелося долати десятикілометровий круг. Тут якраз військові рвали лід, щоб не було заторів і не знесло опори. На другий день потрібно було забрати паспорти. Щоб не робити багатокілометровий крюк, ми з подругою Ганною Литовною перебралися через річку в вагонетках, які по тросах транспортували глину з одного берега на інший.. Таке було заборонено. Але друзі допомогли і все відбулося благополучно. Отримали ми паспорти і 150 рублів. Тепер свобода.
Довідка Софії Брезвин про звільнення
Історію про цей період свого життя Софія Юріївна Шикірява (Брезвин) розповіла мені в 2006 р. Це своєрідна розповідь «як це було…» про нашу історію устами очевидиці.
Віталій Гнатюк, член Національної спілки краєзнавців України
