Попри поважний вік, а Ніні Володимирівні Мойсік 91 рік, вона й досі енергійна, щира, дуже добра і турботлива! Жінка цікавиться новинами, стежить за подіями суспільно-політичного життя, молиться за наших захисників та дбає про рідних.
На фото: Ніна Володимирівна
- Я народилася у селі Модринці Грубешвського повіту в Польщі, – розповідає найстарша жителька села Озеряни. – Батьки – Володимир Михайлович та Віра Михайлівна, були дуже працьовитими людьми. Мали чимале господарство, землю. Адже, окрім мене, було ще двоє дітей – Марійка та Вікентій. Я ходила до школи до Різдва в 1942 році. Опісля село спалили, то люди тиснулися у вцілілих оселях як тільки могли. Батьки багато працювали, і коли вони з бабусею були в полі, то нас, онуків, глядів дідусь Михайло. Ми жили за шість кілометрів від Бугу, тож мама там коноплі мочила.
На фото: З онукою Іванкою
Коли розпочалося переселення і в 1945 році родину переселили у Херсон.Незвиклі до місцевого клімату, наші співвітчизники почали хворіти на малярію. Тож батьки, хвилюючись за дітей, таки домоглися дозволу щодо переселення на Волинь.
- Тато на фірі зробили своєрідний обруч, накрили, створивши своєрідне шатро, – ділиться спогадами довгожителька. – Поклали нехитрі пожитки, взяли корівку, яка була нашою годувальницею і першого березня вирушили в дорогу. Два місяці тривала наша мандрівка – першого травня ми приїхали у село Лаврів. Звісно, їхати було непросто. Бо ж коні, корова – все потребувало уваги. А ще батьки хвилювалася за нас, дітей. І кожного вечора, приїхавши в якесь село, мама, взявши нас, йшла по людях проситися аби прийняли нас на ніч. Тато залишалися на фірі, бо потрібно було стерегти худобу та майно. Люди тоді були добрішими, щирішими і завжди приймали нас на ніч. Хтось відводив нам кімнату, хтось стелив в хаті на долівці, ще хтось в хліві. Пригадую, одного разу ми потрапили до оселі вчительки. Вона виявилася дуже гостинною жінкою – дала нам їсти, постелила у кімнаті. А тоді покликала в іншу кімнату, де вікно було наглухо закрите. Я й досі пам’ятаю побачене – в тій кімнаті було дуже багато ікон. Горіла лампадка і відблиски її вогнику освітлювали лики святих. Виявилося, що та вчителька була дуже набожною жінкою.
Приїхавши на Волинь, родина оселилася на Познанці, колонії біля Лаврова. Спершу жили в земляні, а згодом звели хатину. Складні то були часи. Щоб заробити хоч якусь копійчину, Ніна з сестрою брали по сто яєць і несли до Луцька на продаж. Продавали й цукор – взявши по 20 кілограмів, прямували на станцію “Несвіч”, а вже звідти до обласного центру. Й досі пам’ятає, як мама натре цукрового буряка, трішки підсмажить на сковорідці, а тоді цю начинку кладе в тісто, яке розчиняли на хліб і випікає пиріжки. Вони були великими і солодкими. Також готували капусту з горохом, пиріжки з квасолею, затирку на молоці, галушки тощо. У 1957 році родина переселилася в Озеряни.
- Коли переїхали на Волинь, то сестра і брат пішли до школи вчитися, а я – в радгосп працювати, – каже Ніна Володимирівна. – І так все життя працювала на полі. Ще коли ми жили на Познаці, то там познайомилася з Сергієм. Його родина згодом також переїхала в Озеряни. Ми почали спілкуватися більше, а згодом закохалися одне в одного і одружилися. Бог дав нам трьох донечок і синочка. Працювали тоді дуже важко. Чоловік був механізатором, тож на роботу йшов вдосвіта, а повертався пізнього вечора. На мені були й діти, і робота по господарству. А тримали корову, свиней, птицю. тож вставала ще задовго до того, як починало світати. Але Бог давав сили, тож справлялася. Діти підростали і також допомагали. Два-три рази на рік кололи кабанів, мали своє молоко, сир, сметану, масло. Сир на зиму солила, тож готувала і вареники, і пироги з сиром Варила борщі, супи та чимало інших страв. Бо сім’я велика й усі мали бути ситими.
І нині Ніна Володимирівна готує смаколики для родини. Вона – багата бабуся і прабабуся – має восьмеро онуків та дев’ятеро правнуків. Тож і діти, і онуки та правнуки приїжджають відвідати стареньку. А ще мають в Озерянах город, обробляти який, попри запереченя рідних, допомагає бабуся.
- Бабуся варить такі смачні супи, що відірватися неможливо, – з усмішкою розповідає Іванна Горошко, онука довгожительки. – У неї навіть найпростіша страва виходить такою запашною й вишуканою, ніби зі справжнього ресторану. Під час канікул та вихідних я часто приїжджала до неї. Бабуся навчала нас, онуків, усьому: і готувати, і вишивати, і плести. Але найважливіше — вона вчила бути чесними, добрими та справедливими. І робила це не стільки словами, скільки власним прикладом. Для мене бабуся — “золота людина”, справжній взірець життєлюбності й працьовитості.
Попри свій вік, вона й досі не звикла сидіти без діла — із радістю готує смаколики для рідних, які приїжджають у гості. Ще одне її захоплення — плетіння килимків, якими щедро обдаровує родину та сусідів. Колись вона багато читала книжок і газет, та тепер зір уже зраджує.
- Сьогодні люди живуть дуже добре, бо є все – одяг, харчі, домівки і все в домівках, тому дякуйте Богу за це, – мудро каже старенька. – І просіть в Господа, аби не було гірше. Он рідну церкву відстояли від окупантів. Коли наш місцевий храм перейшов у ПЦУ, то я щиро раділа. Бо так приємно слухати богослужіння рідною мовою! Мене до храму возить племінник. А, трапляється, що слухаю богослужіння по радіо з Михайлівського золотоверхого собору. До речі, мені все цікаво – чому в наших школах немає уроків релігії? Коли я вчилася, то священник приходи до школи, проводив урок, розповідав про Церкву, життя святих, свята, традиції їх святкування тощо. Думаю, це й нині було б дуже доречним. Правду кажучи, я ніколи не думала, що Росія нападе на нас. Бо ж нас все вчили, що вони – наші “брати”. А мені завжди кацапи були кацапами. Щоправда, я не вірю ні кацапам, ні полякам. Все молю Бога аби закінчив ту кляту війну і щоб усіх, хто захищає нашу Україну, хто живе у прифронтових зонах, були здоровими.
На фото: Велика родина – велике щастя
В оселі на стінах фото Ніни Володимирівни з чоловіком, а також їхніх дітей. Ікони прикрашені рушниками, які вишила сама господиня. Також серветки, подушечки, вишиті її працьовитими руками. Вона сама дає собі раду, дбає про рідних і заряджає усіх своєю добротою та оптимізмом.
