Білосніжний храм святої Параскеви у селі Ратнів видно здалеку — він немов світиться серед довколишнього простору й одразу привертає погляди. Його велична білизна й гармонійна архітектура створюють відчуття особливої чистоти та спокою. Та не лише красою славиться святиня: тут зберігаються безцінні реліквії, до яких із молитвою приходять віряни не тільки з навколишніх сіл і всієї Волині, а й з інших куточків України.
На фото: Здалеку храм святої Параскеви в селі Ратнів виглядає мов сяйлива перлина — його білосніжні стіни одразу привертають увагу серед довкілля
- Цікавою є й історія самого села, яка сягає своїм корінням в глибину віків, — розповідає настоятель храму, митрофорний протоієрей Валентин Савчук. — Зокрема, в часи монголо-татарської навали тут, на місці сучасного Ратнева, було городище Судомир. Його жителі були настільки мужні й сильні, так палко любили рідний край, що ратники, не вагаючись, стали до бою із татарами, кількість яких в рази перевищувала кількість захисників. На жаль, вороги повністю знищили Судомир, однак пам’ять про це городище та його мужніх ратників збереглася у назві нового поселення — села Ратнів. Перша письмова згадка про село датована 1577 роком. Ратнів тоді належав феодалу Загоровському. Як стверджують архівні дані, у селі було вісім селянських дворів, які мали наділи, і три двори городників. Селяни перебували у феодальній залежності — власник села сплачував до державної казни податок. Розмір цього податку визначався кількістю селянських дворів.
На фото: Настоятель храму, митрофорний протоієрей Валентин Савчук, користується великою шаною та повагою серед місцевих жителів
На фото: До давньої ікони Трьох Святителів віряни приходять із молитвами, проханнями та словами подяки
У XVI столітті систему повинностей остаточно закріпила волочна поміра, запроваджена 1557 року польсько-литовською владою з метою підвищення прибутковості поміщицьких маєтків. Вона встановила обов’язкову панщину — два дні на тиждень із кожної волоки — та суттєво розширила коло селянських повинностей. Також селяни потерпали від сваволі панів, які мали необмежені права на життя і смерть своїх підданих. Відтак люди були незадоволені, й коли розпочалася національно-визвольна війна під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, селяни активно долучалися до козацького війська. Разом із жителями сусідніх сіл ратнівчани, під проводом міщанина Липки, долучилися до козаків та розгромили маєтки в багатьох селах. Зокрема, у Баєві, Полонці. Між повстанцями та польськими військовими точилися дуже жорстокі бої. Відтак і в самому Ратневі та на околицях села були величезні братські козацькі могили. Подекуди їх можна побачити й досі.
- З плином часу село розросталося, а кількість його мешканців поступово збільшувалася. У XVIII столітті Ратнів уже сформувався як помітне сільське поселення, — зазначає отець Валентин. — У той період тут діяла церква, якій у 1702 році граф Станіслав Потоцький надав у користування 70 десятин землі. Наприкінці століття, за даними 1797 року, в селі налічувалося 55 дворів і близько 400 жителів. Водночас початок XIX століття приніс Ратневу серйозні випробування. Наполеонівська навала спричинила значні втрати: кількість дворів скоротилася до сорока, а населення зменшилося до 320 осіб. Суттєво поменшало й поголів’я худоби, через що врожаї ставали нерегулярними, а селяни час від часу відчували нестачу харчів. У селі діяла церковнопарафіяльна школа, однак навчатися в ній могли переважно діти заможніших селян. Бурхливе ХХ століття розпочалося для Ратнева стихійними виступами проти поміщицької влади, які швидко придушувалися. З початком Першої світової війни життя селян ускладнилося ще більше: реквізиції, мобілізація та руйнування стали звичними явищами. У період між 1917 і 1920 роками влада в селі неодноразово змінювалася — тут перебували різні війська, точилися запеклі бої та виникали тимчасові органи самоврядування.
Після підписання Ризького мирного договору 1921 року Ратнів увійшов до складу Польської держави. Цей період, до Другої світової війни, став часом складних випробувань. Поляки витісняли українську мову зі шкіл і державних установ, селян обкладали високими податками, а значні земельні площі передавали осадникам. У таких умовах чимало жителів села були змушені шукати засоби до існування за межами Батьківщини.
- Водночас, попри утиски, у Ратневі не згасали прагнення до справедливості й змін, — каже священник. — Селяни долучалися до страйкових рухів, висловлювали солідарність із політичними в’язнями, поширювали заборонені видання. У громаді жила надія на краще майбутнє. Люди були впевнені, що з часом Україна таки здобуде незалежність. Багато хто говорив, що, мовляв, нехай я особисто не доживу до незалежності, однак діти та онуки будуть жити у вільній Україні.
Після початку Другої світової війни у вересні 1939 року в Ратнів прийшли підрозділи Червоної армії. Радянська влада створила тимчасовий комітет, який розпочав перерозподіл майна колишніх поміщиків і земельних угідь на користь селян. Багато хто сприймав нову владу як завершення тривалої боротьби за землю. Водночас були й ті, хто розумів, що радянська влада — це нове, чергове ярмо на шию українського народу. Опісля були німецька окупація, знищення євреїв, вивезення молоді до фашистської Німеччини на примусові роботи.
- У 1943 році фашисти спалили давній храм, зведений на честь святої Параскеви, тому пів сотні років селяни ходили на богослужіння у сусіднє село Баїв, — веде розповідь митрофорний протоієрей. — І лише у 1990 році люди заговорили про те, що час подбати про власну святиню. Особливо хочу відзначити Івана Федорчука, тодішнього голову колгоспу, який доклав до цієї справи великих зусиль. Новий храм звели доволі швидко. Церкву, як і ту, яку спалили німці, освятили на честь святої Параскеви.
На фото: Хористи величають Господа натхненним і прекрасним співом
Величний і світлий храм захоплює майстерним художнім розписом та береже безцінні духовні реліквії. Серед них — часточки мощей преподобного Іллі Муромця, преподобного Агапія Печерського — знаного лікаря-безсрібника, а також праведної діви Іуліанії, князівни Ольшанської. Її нетлінні останки спочивають у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, а часточки мощей зберігаються лише в кількох храмах України. Особливої значущості святиням надає й ковчег для мощей — його виготовлено з того самого мармуру, який є в базиліці міста Барі, де зберігається рака з мощами Святителя Миколая.
На фото: Святинею храму є часточки мощей преподобного Іллі Муромця, преподобного Агапія Печерського — відомого лікаря-безсрібника, та праведної діви Іуліанії, князівни Ольшанської
На фото: Ковчег для мощей виготовлений із мармуру ідентичного тому, що використаний у базиліці міста Барі, де спочивають мощі святителя Миколая
Особливим шануванням та щирою любов’ю у навколишньому окрузі користується ікона Почаївської Божої Матері, освячена у 1998 році у Свято-Успенській Почаївській лаврі та привезена до Ратнева. Мешканці села й досі з трепетом згадують той пам’ятний день, коли святиню з молитвою та пошаною урочисто пронесли через усе село до храму. Це було в день, коли Церква вшановує пам’ять рівноапостольної княгині Ольги, та громада вирішила, що це буде днем села. Відтоді так і святкують.
На фото: Місцеві жителі особливо шанують ікону Почаївської Божої Матері
- Двічі ця ікона тьмяніла, і двічі ми ставали свідками справжнього дива — її самооновлення, — з особливим трепетом розповідає багаторічний настоятель храму. — Згодом завдяки підтримці місцевого підприємця, директора СГПП «Рать» Віктора Шумського, храм оновили зовні. Святиня набула чистого білого кольору, який підкреслює її велич і духовну чистоту. Меценат також подбав про встановлення нового іконостасу — такого ж, як у Володимирському соборі в Києві. За сприяння Віктора Анатолійовича розпочалися й роботи з художнього розпису храму, що стало ще одним кроком до його оновлення та духовного розквіту.
На фото: Завдяки меценатській підтримці Віктора Шумського в храмі встановлено новий іконостас, виконаний за зразком іконостасу Володимирського собору в Києві. Його сприяння дало початок і художньому розпису святині
Коли вороги розпочали повномасштабне вторгнення, отець Валентин, не вагаючись, пішов до військкомату, аби долучитися до лав захисників. Однак постав непростий вибір: Церква чи ЗСУ. Тож він обрав для себе шлях волонтера-капелана і відтоді систематично їздить до бійців, сповідає, причащає, підтримує наших захисників. Місцеві жителі готують для військових смаколики, сухі пайки. Збирають медикаменти, гроші для закриття тих чи інших потреб тих, хто на передовій.
На фото: Віряни громади готують харчові пайки для воїнів, підтримуючи захисників на фронті
- Сьогодні майже пів сотні наших односельців боронять територіальну цілісність України, — зазначає священник. — На жаль, четверо з них віддали життя за Батьківщину, ще двоє захисників вважаються зниклими безвісти. Саме тому ми робимо все можливе, щоб підтримати тих, хто нині на передовій. Минулого року громада долучилася до передачі на фронт чотирьох автомобілів. Регулярно доставляємо продукти харчування, ліки, Starlink та іншу необхідну допомогу. І щиро молимося, аби Господь дарував нашим воїнам силу, захист і допоміг здолати ворога та наблизити таку довгоочікувану перемогу.
На фото: Діяльність настоятеля храму та громади була відзначена численними грамотами та подяками
Розповідаючи про свій життєвий шлях, священник, уродженець Луцька, з особливою вдячністю згадує бабусю — надзвичайно добру й глибоко віруючу жінку. Саме вона ще змалку водила онука на богослужіння до Свято-Троїцького собору, знайомила його з житіями святих і навчала щирої молитви. Хлопчик зростав допитливим і дуже любив читати. З роками його особливо захопила історична література, зокрема книги про Національно-визвольну боротьбу під проводом Богдана Хмельницького. Уже в юному віці він мріяв про незалежну Україну та активно цікавився громадським життям. У 1988 році став членом Спілки незалежної української молоді, а вже наступного року був серед організаторів символічної акції «похорон комунізму», що відбулася в Луцьку й стала яскравим проявом прагнення до свободи та національного відродження.
- Після закінчення школи я обрав шлях служіння й вступив до духовної семінарії, — ділиться священник. — Рукоположення звершив Спиридон Бабський, який після утворення у 1992 році УПЦ КП став першим єпископом Луцьким і Володимир-Волинським. Ця знакова подія відбулася 14 жовтня — у день Покрови Пресвятої Богородиці.
Саме владика Спиридон скерував молодого священника на першу парафію — до села Маяки, де він ніс служіння у Свято-Покровському храмі до 24 грудня 1995 року. Згодом шлях пастиря привів його до села Ратнів, яке з роками стало рідним і по-справжньому близьким серцю.
- Тут живуть надзвичайно щирі, глибоко віруючі люди, які люблять Україну, Церкву, палко моляться за наших воїнів і всіляко підтримують їх, — зазначає він.
На фото: Особливу цінність для вірян мають стяги з підписами наших захисників, що боронять територіальну цілісність Батьківщини
Священник наголошує: у цей непростий для країни час особливо важливо примножувати любов — до Господа, до Батьківщини й до ближнього. Молитися, допомагати нашим захисникам і підтримувати одне одного, зберігаючи єдність і віру, — це те, що допомагає вистояти.
На фото: Отець Валентин біля понівеченого війною храму на Харківщині
На фото: Настоятель храму разом із захисниками України
- Немає нічого болючішого, ніж втрачати на війні наших воїнів — людей, які свідомо, без жодних сумнівів, стали на захист Батьківщини, — з гіркотою говорить він. — Це були справжні патріоти, сильні духом, готові жертвувати собою заради життя інших. У цій боротьбі вони віддали найдорожче, що має людина, — власне життя. Часто після таких втрат доводиться чути людський біль і розпач: мовляв, Господь забрав їх занадто рано. Кажуть, що хтось ще не встиг створити родину, одружитися, народити дітей, розбудувати власну справу, дочекатися онуків чи побачити світ. Ці слова — зрозумілі, бо вони народжуються з любові, з болю й невимовної туги за тими, кого вже немає поруч. Та я завжди наголошую: життя і смерть кожної людини перебувають у руках Божих. Лише Господь знає повний задум про людину, її шлях, її місію і той момент, коли душі судилося перейти до Царства Небесного. Ми бачимо лише земний вимір життя, тоді як Бог бачить вічність. Наш обов’язок — зберігати пам’ять про загиблих, молитися за їхні душі, підтримувати їхні родини й жити так, щоб їхня жертва не була марною. Кожен воїн, який віддав життя за Україну, уже вписав своє ім’я у вічність — не лише в історію держави, а й у серця людей. І саме через нашу віру, любов і єдність ми можемо гідно пронести цю пам’ять далі.
