Лілія Кальчик, завідувачка бібліотеки у селі Коршовець, — людина, яка встигає поєднувати професійну працю з творчістю, волонтерством і дослідженням історії рідного краю. Вона співає у вокальному гуртку, бере активну участь у житті села, допомагає Збройним силам України. Разом з іншими авторами долучилася до підготовки матеріалів для книги «Земля моїх батьків», брала участь у театральних постановках та сільських заходах. Її добрих справ чимало: Лілія Вадимівна свого часу була помічником обрядовця який розписував молодят, брала участь в обжинках, разом із волонтерами плела маскувальні сітки для захисників, виготовляла окопні свічки. Усе це робить не заради визнання, а тому, що звикла бути корисною людям і своїй громаді.
На фото: Лілія Кальчик — вродлива й надзвичайно приємна жінка, яка вміло поєднує професійну працю з творчістю, волонтерством та дослідженням історії рідного краю
— Я місцева жителька, — розповідає Лілія Вадимівна. — Мої батьки працювали в колгоспі: мама була телятницею, а тато — різноробочим. Вони були простими людьми, але саме від них я отримала найважливіші життєві уроки. Батьки виховали в мені повагу до праці та людей, навчили всього потроху: працювати в домі, на городі, в саду, доглядати за господарством. Від них я перейняла ті чесноти, які, на мою думку, повинні бути в кожної людини. Велику роль у моєму творчому становленні відіграв і татів брат, який працював завідувачем клубу. Він змалку вчив мене грати на баяні й постійно заохочував до творчості. Мабуть, саме завдяки йому в мені й залишилася любов до сцени, музики та культурного життя.
Після закінчення школи Лілія разом із двома подругами планувала вступати до торговельного технікуму. Однак життя розпорядилося інакше. Саме тоді в селі померла завідувачка клубу, а бібліотекарка перейшла на її посаду. Вакансія у бібліотеці звільнилася, і молодій дівчині запропонували її зайняти.
— Добре пам’ятаю, як уперше прийшла до бібліотеки. Пройшлася поміж полицями, відчула той особливий аромат книг. Трохи вагалася, але зрештою погодилася. 4 липня 1984 року я приступила до роботи, а паралельно вступила на навчання, щоб здобути професію бібліотекаря.
На фото: З 4 липня 1984 року Лілія Вадимівна працює бібліотекаркою, тож за ці роки добре вивчила читацькі уподобання як дорослих, так і наймолодших відвідувачів
Для наймолодших жителів села Лілія Кальчик стала справжньою провідницею у захопливе Королівство книг. Бібліотека тісно співпрацює з місцевим дитячим садочком, тож малеча часто приходить сюди на гостину. Дітей приваблюють яскраві й цікаві книжки, різноманітні іграшки, а ще — маленькі приємності, якими їх неодмінно частує турботлива бібліотекарка.
На фото: Вихованці ЗДО «Сонечко» завітали до книгозбірні, де на них чекала цікава та пізнавальна зустріч. Діти із задоволенням знайомилися з бібліотекою, розглядали книги та весело проводили час у затишній атмосфері
— Частими гостями бібліотеки є й школярі Мстишинської гімназії та діти з інших навколишніх сіл, — усміхається Лілія Вадимівна. — Тому, коли купую нові книги, передусім орієнтуюся на те, що цікаво й потрібно школярам.
На фото: 7 грудня відзначають Всесвітній день української хустки. З цієї нагоди у книгозбірні провели флешмоб «Зроби фото з хусткою», запросивши всіх охочих долучитися до збереження українських традицій
Серед дорослих читачів бібліотекарка також має своїх постійних і особливо відданих книзі відвідувачів. Є серед них і найстарша читачка, якій Лілія Вадимівна особисто привозить книги додому на велосипеді. Жінка має спеціальний зошит, куди старанно записує цитати, які найбільше припали їй до душі. Особливе місце серед шанувальників читання посідає й свекруха Лілії Вадимівни. Їй уже 89 років, проте вік зовсім не зменшив любові до книг. Як і багато років тому, вона щиро радіє кожному новому хорошому виданню. Для Лілії Кальчик бібліотека — це давно не просто місце роботи. Це простір, де зустрічаються люди, народжується цікавість, живе культура і передається любов до книги — від старших поколінь до наймолодших.
Хоч приміщення бібліотеки вже давно потребує оновлення, як і старенькі стелажі та меблі, тут панує особлива — тепла й затишна — атмосфера. Окремий куточок господиня присвятила вишивці. Тут можна побачити вишиті рушники, сорочки, портрети Тараса Шевченка, ікону Святителя Миколая та чимало різноманітних серветок. Колись у цьому приміщенні працював ФАП, тож тут досі збереглося пічне опалення. Щоправда, взимку бібліотеку тепер обігрівають кондиціонером.
На фото: Окремий куточок бібліотеки Лілія Вадимівна присвятила українській вишивці. Тут зібрані вишиті рушники, сорочки, серветки. Кожна з цих речей по-своєму доповнює затишну атмосферу книгозбірні й нагадує про багатство українських традицій
Лілія Вадимівна також добре відома у селі як краєзнавиця та дослідниця історії рідного краю. Вона із задоволенням збирає цікаві факти про минуле Коршовця та його мешканців.
— Люблю досліджувати минувшину і дізнаватися цікавинки про рідний край, — розповідає вона. — Походження назви Коршовця пов’язують із кількома легендами, які передавалися з покоління в покоління. Деякі історичні відомості підтверджують архівні документи, хоча остаточно визначити, яка саме версія є правильною, нині складно. За однією з легенд, назва села пов’язана з природою цієї місцевості. Колись береги Чорногузки поблизу Луцька були вкриті лісами, верболозами та густими чагарниками. Коли люди почали освоювати ці землі, вони вирубували зарості й викорчовували дерева. Розчищені ділянки називали корчілищами або коршивищами. Вважається, що саме від цих слів могли виникнути назви Коршівець та Коршивець.
Інша легенда пов’язує походження назви з корчмою, яка колись діяла в селі. За переказами, її утримувала єврейка на ім’я Хана. Заклад був зручним місцем для зупинки купців і чумаків, які прямували через Мстишин, Рикани та Підлозці до Торговиці, де проводили великі ярмарки. Народна пам’ять зберегла навіть згадки про купців із Вірменії. Тож назву села могли пов’язати зі словом «корчма», звідки й виникли варіанти Корчовець та Коршовець. Згодом у місцевій вимові побутували різні форми — Коршивець, Коршовець і Коршувець.
— Перша письмова згадка про наш Коршовець датується 1526 роком, — продовжує Лілія Вадимівна. — Тоді тут керував князь Чарторийський, а село належало до церкви Святого Димитрія в Луцьку. Ще одна згадка датована 1561 роком — тоді Коршовець фігурує в документах єпископа Феодота Гулевича. У 1623 році один із представників родини Гулевичів, який був власником земель Дмитрівської церкви, прийняв католицизм. Після цього земельні володіння передали Домініканському монастирю, який утримував їх до 1841 року.
Чимало цікавого про минуле села збереглося й у спогадах старожилів. За їхніми розповідями, Коршовець свого часу складався з кількох хуторів — Томашевщини, Ферми, Панського двору, Старого шляху та інших. Назва Томашевщина, ймовірно, походить від прізвища пана Томашевського, який мав тут земельні володіння. А Ферма отримала свою назву від панської ферми Беляєва із села Коршів. Так у назвах окремих частин села й досі зберігаються відголоски його давньої історії. Чимало важких випробувань випало на долю жителів Коршовця у роки Першої світової війни. Чоловіків мобілізовували до війська, а в 1915 році в село прийшли австрійські війська. Для потреб армії проводили реквізиції — у селян забирали зерно, худобу та інші необхідні ресурси. Через нестачу робочих рук поля залишалися без належного догляду й поступово заростали бур’янами. Основний тягар господарських справ тоді ліг на плечі жінок. Після Брусиловського прориву 1916 року Коршовець зайняли війська російської армії.
На фото: Схема розташування вулиць села Коршовець Полонківської гміни Луцького повіту
А вже у 1928 році в селі діяла власна «Просвіта», яку охоче відвідували люди різного віку — від молоді до старших мешканців. Не оминула Коршовець і Друга світова війна. Чимало місцевих жителів загинули на фронті. У 1943 році трагічні події сталися у сусідньому Вербяєві: після вбивства німецького військового нацисти помстилися місцевим жителям — село було спалене. У повоєнні роки в цій місцевості створили колгосп імені 31-ї річниці Жовтня, до якого входили також Вербяїв, Лучиці, Полонка, Гірка Полонка, Мстишин та Промінь. Згодом господарство перейменовували — спочатку на колгосп імені Калініна та Свердлова, а з 1963 року воно стало колгоспом імені Суворова.
На фото: За роки сумлінної праці бібліотекарка не раз була відзначена за свою роботу. У її доробку — численні дипломи, грамоти та подяки, які є свідченням її відданості професії, творчої активності та вагомого внеску в культурне життя громади
— Загалом минуле століття було дуже непростим, — каже краєзнавиця. — Війни, важкі повоєнні роки, розпад Радянського Союзу, становлення незалежної України… На жаль, і новітня історія нашої держави принесла чимало випробувань. Коли Росія розпочала повномасштабну війну, бібліотека у Коршовці на певний час перетворилася на справжній волонтерський осередок. Люди несли сюди продукти, медикаменти, одяг та все необхідне для наших захисників. Ми плели килимки, маскувальні сітки, виготовляли окопні свічки. Кожен намагався зробити свій внесок у спільну справу. І нині ми щиро молимося, аби Господь якнайшвидше завершив цю страшну війну, а всі наші захисники та захисниці живими й здоровими повернулися додому.
На фото: З початком повномасштабної війни бібліотека в Коршовці стала серцем волонтерського руху села. Усередині кипіла робота — збирали окопні свічки, плели маскувальні сітки та саморобні килимки
