Молоду, красиву і привітну вчительку історії та правознавства у селі Баїв щиро поважають колеги та односельці, а школярі – люблять її уроки, під час яких дізнаються чимало цікавого про минувшину. Бо й справді – історія це своєрідний місток, який з’єднує минуле із сьогоденням і вказує шлях у майбутнє.
На фото: Вчительку історії та правознавства з села Баїв поважають колеги й односельці, а учні люблять її уроки за цікаві й пізнавальні розповіді про минуле
- Історія нашого села є дуже цікавою, – розповідає Оксана Дмитрівна Цесля, педагог. – Храм, що, можливо, зведений без цвяхів, поховання турецького Бая та навіть Камчатка є у рідному Баєві. До речі, життя тут вирувало завжди. Навіть після великих трагедій село відроджувалося наче птиця Фенікс. Свого часу відомий археолог Григорій Охріменко разом зі студентами історичного факультету проводив у селі розкопки. Це був червень 2008 року. Місцем досліджень обрали острівець на якому, припускали, в давнину жили люди, адже він має дуже зручне розташування. Ми з учнями восьмого класу приєдналися до цих робіт. У студентів були металошукачі і ось – пролунав звук, який сигналізував, що під землею щось металеве. Почали копати й викопали металеву книшку до банки. Опісля – ще одну. Згодом знайшли залишки посуду, місце, де в давнину, ймовірно, була піч. Біля Чорногузки – артефакти часів кам’яного віку. Також залишки з часів неоліту, коли люди вже займалися хліборобством, утримували тварин. Також тут виявили залишки трипільської культури, для якої характерною є мальована кераміка. Під час розкопок, які проводили неподалік бригади у 1960-х роках, знайшли монету римського періоду. У 70-х роках минулого століття на кладовищі під час розкопок виявили горщики з кістками, хоча таке поховання не було притаманне для наших предків.
Перші письмові згадки про село датуються 1545 роком, коли Баїв перебував у власності братів Баєвських. Опісля ним володів Василь Гулевич. Є згадки, датовані 1577 роком, у яких йдеться про сплату податків. У 1583 році згадано, що у селі 12 димарів. У 1648 році селом, яке на той час було доволі заможним, володів князь Домінік Заславський. Селяни неабияк потерпали від сваволі пана і коли розпочалася Національно-визвольна війна під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, то за допомогою козаків розгромили панські маєтки не лише у Баєві, але й ближніх селах.
- В кінці XVIII століття, після чергового поділу, перестала існувати Річ Посполита, – каже Оксана Дмитрівна. – В середині XIX століття наше село було дуже розвиненим – мало корчму, фільварок, млини. На місці старого храму звели нову церкву яка унікальна тим, що збудована бех цвяхів. Якось я працювала в архіві й там зустріла Василя Івановича Мацялку, директора Комунального закладу загальної середньої освіти ”Гіркополонківський ліцей Боратинської сільської ради”. Він вивчав архівні документи початку ХІХ століття. У документі ішла мова про те, що до дяка церкви села Баїв позивалася місцева мешканка Марія Левчук в особистій справі. У Державному архіві Волинської області збереглася судова справа, яку розглядав Луцький нижній земський суд щодо повернення церковних земель поміщиком Модестом Стецьким з квітня по жовтень 1814 року.
Вже на початку минулого століття у Баїв приїжджає пані Феліція Адамівна Ходкевич, в дівоцтві Стецька. А з нею і Мечислав Ходкевич. У нього був документ про те, що він є довіреною особою своєї дружини Феліції Адамівни. Довіреність була оформлена у Луцького нотаріуса Ходоровського і свідками були селяни Василь Іванович Новозванський та Микола Захарович Сосоцький. У 1913 році Адам Еразмович Стецький та його зять Мечислав Ходкевич склади важливий документ. У ньому йшлося про те, що Адам Еразмович передає свої, отримані у спадок від батька, маєтки у Баєві, Оздеві, Городищах та Ратневі для своєї доньки Феліції. Маєтки приносили гарний прибуток, адже мали право толоки, на рибну торгівлю тощо.
- Однак у Полтавському банку Адамом Еразмовичем була взята чимала позика під заставу саме цих маєтків, – розповідає пані Оксана. – Ймовірно, гроші не були повернуті банку і тому його оцінили у 474 тисячі 800 рублів і готували до продажу. Проте в той час у Полтаві вже господарювала радянська влада, а тут ще були поляки. І тоді Мечислав Ходкевич приймає серйозне рішення: з 1921 по 1923 роки він продає землі. Невеликими наділами по 10-20 десятин. Селяни мали власну землю та купували ту, що продавав пан. Моя бабуся Наталка 1911 року народження й добре пам’ятала пані Феліцію. Коли вона виходила заміж і пішла запрошувати на весілля, то зустріла пані й попросила благословіння. “Нехай тебе Бог благословить довгим віком та добрим чоловіком”, – щиро побажала Феліція Адамівна. Вона, за свідченнями старожилів, була дуже доброю, щирою та привітною жінкою. У Феліції та Мечислава було троє дітей. В однієї дитини була “заяча губа”, тож, як подейкували, землі продавали, аби мати гроші на лікування. Коли розпочалася Друга світова війна, то родина виїхала до Польщі.
Великий вплив на підростаюче покоління мали ветерани Першої світової війни , які повернулися з фронту. Також залишився жити в Баєві уродженець Полтавщини Мохонь Федір, який вдруге одружився з жителькою села. В той час молодь в селі була свідомою і патріотично налаштованою. Тому часто просила ветеранів розповісти їм про війну. На одному з таких вечорів один з хлопців сказав: ”Ви не змогли здобути самостійності України, а ми зможемо”. Невдовзі вони стали членами ОУН. ”У нашому селі була Організація українських націоналістів” – згадувала жителька села Хілуха Текля Федорівна.
- Одна жителька села – баба Тунька пригадувала той день, коли в село вступала червона армія. Вона та інші жінки вийшли на зустріч. У фартусі винесли пиріжки, дали води попити. Й ось, одному офіцеру, який вкусив пиріжок з вишнею, трапилася кісточка з вишні. І він як пожбурить той пиріжок об землю! Звісно, селянам, які важко трудилися і дуже шанували хліб, це вкрай не сподобалося, – розповідає пані Оксана.
Радянська влада почала створювати органи місцевого самоврядування: революційний комітет, сільську раду. В той час великий вплив мала церква й влада чинила шалений тиск на духовенство. Й настоятеля місцевої церкви, священика Олександра Саковича, батька чотирьох дітей, в червні 1940 року заарештували, а згодом вислали до Сибіру. А 25 червня 1941 року село окупували німецькі війська. Націоналісти пішли у підпілля і з осені 1942 року взяли курс на створення УПА, яка боролася з нацистами, польськими (Армія Крайова) і радянськими партизанами. До цих процесів активно долучилася молодь села.
- В Інституті Українознавства є записи місцевих жителів, які дозволяють відтворити перебіг війни, – каже вчителька. – Наш Баїв в ті роки тричі палили. І найбільше село постраждало 11 грудня 1943 року. Тоді загинула 101 людина. Вороги заходили до осель, пострілами у потилицю вбивали усіх, хто там був і йшли далі в інші будинки. Лише опісля підпалили хати. Чоловік моєї бабусі Наталки Іван Назарук загинув ще під час розстрілу енкаведистами в’язнів Луцької тюрми 23 червня 1941 року. Під час цього злочину більшовики розстріляли 8 мешканців нашого села. А бабуся Наталка з трьома дітьми жила у свекрів в невістках. Того трагічного ранку 11 грудня 1943 року вона збиралася їхати по жорна, й шестирічний син почав проситися, аби його з собою взяла. Вона погодилася. В оселі залишилися восьмеро членів родини, зокрема й дві бабусиних доньки. Їх усіх вбили пострілами у потилицю. Одна родичка вижила і, поранена, зуміла вибратися, проте померла в лютому наступного року. Після того страшного похорону, коли похоронили усіх вбитих, люди, які втратили рідних і житло, тулилися в землянках. Після закінчення війни у село прийшли, як тоді казали, другі совєти. Люди з сумом жартували, що перші були кращими. Ті, мовляв, прийшли та скоро пішли, а ті залишилися на кілька десятиліть. У 1948 році в селі створили колгосп ім. Андрєєва. Щоправда, господарювали так, що з гектара збирали сім з половиною центнерів зерна. В архіві є протокол засідання колгоспу від дев’ятого липня 1948 року, коли було обрано голову колгоспу, бригадира, комірника та складено план наступний рік. Голова колгоспу пояснив значення колгоспного правління, була створена ревізійна комісія.
У 1950 році в селі з’явилася перша машина. Щоправда, урожай, як і раніше, збирали вручну – жали, складали у копи, пів копи. На 30 корів була й ферма. Згодом з’явився трактор, який у ті часи виглядав справжнім дивом. У 1951 році в колгоспі працювали агрономи та зоотехнік. Значно збільшилися урожаї. У 1956 році з’явилася городна бригада, робота якої приносила гарні прибутки – 68 тисяч карбованців в рік. Були збудовані теплиці, вирощували різну городину та овочі. Колгосп мав 2500 гектарів землі.
- Після важких повоєнних років життя поволі почало налагоджуватися, – каже пані Оксана. – Якщо в 60-х роках будували дерев’яні оселі, то в 70-х – цегляні. Звісно, було дуже важко виписати будівельні матеріали, але люди були дуже дружними й коли потрібно було звести оселю, то організовували толоки. Люди вірили, що ось-ось наша Батьківщина стане незалежною!
Не менш цікавими є й легенди про походження назви села, яка, до слова, ніколи не зазнавала змін. За однією з них, у сиву давнину на пагорбі було поховано Бая — ватажка монголо-татарського війська. Інші ж пов’язують назву з дієсловом «баяти», тобто розповідати історії, оповідки й небилиці.
- Особливу роль у цих переказах відіграє й місцеве джерело. Вода в ньому була настільки смачною й цілющою, що люди приходили сюди здалеку, аби втамувати спрагу, — розповідає педагог. — Навіть у найлютіші морози джерело не замерзало. Подорожні часто звертали з дороги, кажучи: «Йду до Баєва, до криниці». Так село ставало впізнаваним орієнтиром для мандрівників. Сьогодні ж тут сформувалися своєрідні мікрорайони — Волиця, Камчатка та інші.
На фото: Натхненний і красивий вірш написала Наталія Возняк — педагогиня української мови та літератури із села Промінь
Про історію рідного села ця привітна й щира жінка розповідає так захопливо, що хочеться слухати її без упину. І це не дивно: Оксана Дмитрівна – донька вчительки історії, яка з любов’ю ділилася знаннями про минувшину Батьківщини та рідного краю. Саме тому ще змалку дівчинка мріяла піти материнським шляхом і стати педагогом. Однак роки її шкільного випуску припали на непростий час – період розпаду Радянського Союзу. Освітянам тоді доводилося нелегко: бракувало і навчальних матеріалів, і підручників, та попри всі труднощі любов до професії залишалася незмінною.
– Я мріяла вступити на історичний факультет, але прагнула мати справді ґрунтовні знання з історії України, адже нас тоді навчали зовсім іншої історії, – пригадує пані Оксана. – Тож я свідомо ухвалила рішення: влаштуватися на роботу в дитячий садочок і за рік, до наступної вступної кампанії, серйозно підготуватися.
На фото: Протягом років роботи Оксана Дмитрівна здобула чимало відзнак — грамоти, дипломи й подяки. Однак найвищою нагородою для неї була і є щира любов її вихованців
Так і сталося. Працювала й паралельно занурювалася в самостійне навчання, студіюючи книгу «Україна. Історія» Ореста Субтельного – професора Йоркського університету в Торонто, українця за походженням. Саме цю працю визнали найкращим популярним викладом історії України англійською мовою, і згодом її неодноразово перевидавали як в Україні, так і за кордоном.
- Уже наступного року мрія здійснилася – я успішно вступила до вишу, – каже педагог. – Сьогодні щиро люблю свою професію, спілкування з дітьми та колегами-істориками. Радію, що школярі цікавляться минулим України й історією рідного села. Недарма Олександр Довженко писав, що народ, який не знає своєї історії, — народ сліпців. Тож нині, коли маємо безліч книг, навчальних посібників і якісні історичні фільми, варто постійно розширювати горизонти знань. Адже історія — це свідок минулого, світло істини, жива пам’ять і справжня вчителька життя.
