Володимир Плюта зростав у бабусі у селі Боратин. Вона була дуже набожною жінкою, молилася, розповідала про церковні свята, традиції святкування. Біля неї й маленький Володя вивчив “Отче наш” – молитву, яку кожного дня промовляв на війні. І яку кожного дня промовляє і нині.
На фото: Володимир Плюта
- На моє виховання вплинула і прабабуся, яка була дуже доброю і набожною, – ділиться спогадами пан Володимир. – А також вчителька української мови та літератури Чередніченко Світлана Василівна. Якось вона сказала “Народ існує доти, поки існує мова. Коли зникає мова – зникає і народ”. І це слова мене дуже вразили та примусили задуматися. Й справді – наша мова це неоціненний скарб кожного народу. Мова не лише засіб спілкування, це основа духовності народу, фундамент існування нації. І, як показує історія, поки живе мова, доти живе й народ.
На фото: Пан Володимир із братом та кумом
Хлопцю була небайдужа історія рідного краю, України. Тож читав книги, був свідком того, як в 90-х роках минулого століття у Луцьку демонтовували пам’ятник Леніну.
- Це був час національного відродження, – каже наш краянин. – Однак з часом я розчарувався у всіх цих “Рухах” та інших партіях. Згодом, коли розпочалася Революція Гідності, розумів, що це – шанс для того, аби кардинально змінити ситуацію в країні. Коли розпочалася антитерористична операція я хотів добровольцем долучитися до наших захисників. Однак дружина була категорично проти. Розуміючи, що велика війна ще попереду, я тоді сказав, що коли розпочнеться повномасштабне вторгнення, обов’язково стану на захист країни. Бо коли не піду я, не піде, умовно кажучи, Петя і Вася, то вороги прийдуть сюди, гвалтуватимуть і вбиватимуть наших жінок, дітей та чоловіків. Тож морально готувався до повномасштабного вторгнення. Волонтерив, возив нашим військовим допомогу на Схід. У мене постійно був готовий наплічник з потрібними речами. Я був впевнений, що 25 лютого росіяни нападуть на Україну. 23 в них свято велике радянське, 24 їм буде важко після свята, а вже 25 нападуть. В ніч на 24 лютого я прокинувся без п’яти п’ять ранку. Мене розбудив гул літаків. Взяв в руки телефон і побачив повідомлення від друзів з Києва – вони писали, що розпочалася війна. Розбудив дружину. Набрав доньку, яка з чоловіком мешкає у Луцьку і сказав, аби їхали до нас. Згодом рідних повід у село Усичі до батьків. З дружиною ми кілька разів поверталися по документи, речі. Я розумів, що ось-ось відправлюся до військових. Тож, виходячи з хати, на якусь мить зупинився перед дзеркалом, усміхнувся й сказав сам собі “Володя, все буде добре! Ти повернешся додому!”. О пів на дев’яту вечора я був в Липлянах, де у 53-му батальйоні ТРО був мій кум. Вночі нас відправили у військкомат, де видали зброю. О шостій ранку ми були у Торчині. Чергував на блокпостах. Опісля були Сокиричі, Ковель, українсько-білоруський кордон.
На фото: Волонтерська поїздка
Пройшов майже рік і Володимира з побратимами відправили під Бахмут. Там волинянин провів сто днів. Окопи, бої, вибухи, загибель і поранення побратимів…
На фото: Рідкі миті спокою на війні
- Війна буває красивою лише у кіно та книгах, а в реальності це бруд, страх, адреналін і море інших емоцій, – важко зітхає чоловік. – Гірше війни може бути лише голод. Якось я забирав хлопців з нуля. А коли повернувся, то зателефонував до доньки, яка проживає у США і збирала гроші на тепловізор та антидронову рушницю. Хотів запитати, як просувається збір коштів. Вона ж почала запитувати як я. Так би мовити, задавати недоречні на той час запитання. Відповідаючи на запитання, я почав нервувати. Донька запитала, чим ще може допомогти. Я відповів, що лише молитвою, адже молитва – це найбільша зброя. Дорога була важкою і було непросто розвернути авто. Все це затягується на якусь хвилину і раптом – приліт. Саме та хвилина розмови затримала мене і цим самим, як виявилося, врятувала.
Чоловік розповідає, що під час війни, на самому початку і нині часто буває у Петро-Павлівському скиту Жидичинського монастиря у селі Липляни. Цей скит постав у 2015 році за ініціативи братії Жидичинського монастиря. В цьому селі народився і виховувався священномученик Мирон, якого радянська влада запроторила в табори і який навіть там проводив богослужіння. Його розстріляли після того, як знайшли хрест та Євангеліє у ліжку. В 1950 році його донька Лідія Михалевич очолювала санітарно-лісову школу.
На фото: Ех, і смачне морозиво!
- В скиту я спілкуюся з монахинею Василиною, яка є неймовірно доброю, дуже набожною, а ще вона – цікава співрозмовниця, – каже пан Володимир. – Коли я їхав на Схід, то просив, аби вона молилася за мене та моїх побратимів. За час війни я лише переконався, що молитва – сама найбільша зброя. І мене щиро вразила зустрічі із двома військовими під Бахмутом, які, попри усе пережите, і далі не вірять у Бога. І коли їхав на нуль, і нині кожного дня обов’язково молюся.
Опісля був Куп’янський напрям, Лиман. З місцевими жителями Володимир намагався обмежити спілкування. Бо переконаний, що від них можна очікувати чого завгодно, адже чимало людей там чекають приходу росіян і встановлення нової влади. Траплялося, що вони приносили нам якусь їжу, то він віддавав собакам.
На фото: Кошенята додавали військовим радості і клопотів
- Звісно, нам було дуже непросто, – ділиться спогадами чоловік. – А подекуди реально – неймовірно важко. Та я завжди казав, що усе буде добре. Навіть командир не раз говорив, що, мовляв, чудово коли є така віра у краще. Згодом я дізнався, що моя сестра потребує термінової та складної операції із пересадки печінки – в неї виявили аутоімунний цироз печінки. Тож сказав, що буду донором. Я думав, що після операції знову повернуся до побратимів. Однак після операції, яку проводили у столиці, дізнався, що мене будуть списувати зі служби. Водночас я постійно на зв’язку із побратимами, допомагаю, дістаючи по друзях все те, що потрібне нашим захисникам. Водночас все більше переконуюся у правдивості слів Симона Петлюри про те, що не так страшні московські воші, як українські гниди. Боляче, але нині війна стосується лише тих, хто воює, кого мобілізували, хто прийшов звідти поранений, В кого хтось загинув. А також їхніх рідних та друзів. А усім іншим наплювати! У нас війна не названа війною і воюють або бідні, або ті «дурні», які пішли захищати Батьківщину з першого дня повномасштабного вторгнення. Бо думали – хто ж, як не ми? А інші тим часом наживаються, розвивають бізнеси, будують будинки. У тому ж Луцьку від початку війни з’явилося дуже багато наддорогих автомобілів. Люди думають, що війна – далеко і ніяким чином їх не зачепить. У мене в авто є два турнікети. Бо ж йде війна і всіляке може трапитися. А чимало людей навіть не знають, як виглядає турнікет, як користуватися ним. Я усім кажу – готуйтеся до війни, бо через її жернова пройдуть усі. І тут є важливий нюанс – тим, хто пішов на війну було кому допомагати, а чи буде кому це робити тим, хто потрапить на війну у майбутньому? Тому нині час активно вчитися, бо, як казала моя бабуся, знання на плечі не давлять. Понад усе я мрію, щоб закінчилася ця клята війна. Однак якщо влада не візьметься за розум, то може бути ще й громадянська війна. Тому – молімося, допомагаймо військовим, аби все склалося якнайкраще.
