Сьогодні картини Світлани Луцюк відомі далеко за межами Баєва, Волині й навіть України. І це зовсім не дивно. Її квіти, тварини й пейзажі зачаровують особливою душевністю, наповнюють теплом і надихають. У кожному полотні мисткиня примножує не лише красу, а й радість, світлі емоції та щиру енергетику добра. Важко повірити, що пензель і фарби вона взяла до рук лише десять років тому.
На фото: Світлана Луцюк — надзвичайно привітна й щира жінка, яку Господь щедро наділив талантом до малювання
- Насправді малювати я любила з самого дитинства, — з усмішкою зізнається вродлива й дуже привітна жінка. — Мене захоплював сам процес народження малюнка. Пригадую, що у дванадцять років я захотіла намалювати сусіднє село Оздів. Була пізня весна: усе довкола квітло й виглядало неймовірно красиво. Я дістала папір і олівці… Та мама, побачивши це, невдоволено зауважила: мовляв, що люди скажуть, і взагалі — час іти сапати картоплю.
Хто знає, як склалася б доля Світлани, якби тоді батьки підтримали її прагнення. Та цього не сталося, і на довгі роки дівчинка відклала малювання. Водночас Господь щедро наділив її іншими талантами. Вона вміло шиє, плете спицями й гачком. Саме ці навички стали справжнім порятунком у складні дев’яності. Тоді пані Світлана в’язала шкарпетки, дитячі костюмчики, килимки, а мама продавала ці вироби, допомагаючи родині вижити в непростий час.
- В дитинстві я також писала вірші і якось надіслала їх у “Піонерію” — на той час відомий всесоюзний журнал. Якою ж була моя радість, коли від них прийшов лист, у якому йшлося про те, що у мене ж творчі здібності і їх слід розвивати, — ділиться спогадами пані Світлана. — “Успіх тебе не мине”, — було написано в листі, й так мені було радісно на душі! А згодом на сторінках “Піонерії” були опубліковані мої вірші. Свого часу моя донечка Аня займалася у літературній студії “Лесин кадуб», і я також ходила з нею на заняття. Окрім цього, деякий час відвідувала літературну студію “Зорі над Стиром”. Відверто кажучи, я люблю життя. Мені подобається пізнавати щось нове, відкривати для себе нові й нові його грані. Тож якось сказала, що, здається, усе вмію й навіть могла б писати картини. Це було восени, а взимку, на Різдво, донька подарувала мені набір кісточок та олійних фарб. Пригадую, залюбки взялася за роботу і так з’явилася картина “Маки”.
На фото: Картина «Маки» прикрашає стіну вітальні у просторому домі мисткині, додаючи оселі особливого затишку та яскравих барв
Від цієї картини струменіють добро, тепло й особлива світла енергетика. Разом з іншими роботами вона прикрашає стіну вітальні просторого дому мисткині — дому, який на початку повномасштабного вторгнення став прихистком для біженців, великої родини з десяти людей.
- Фото цієї картини я опублікувала у Фейсбук, і тоді Інна Крочук, моя чудова подруга, побачивши роботу, не лише похвалила її, а й надихнула мене працювати далі, — ділиться спогадами пані Світлана. — Її підтримка мене реально окрилила, за що я їй щиро вдячна. Тож продовжувала самоосвіту за уроками, викладеними на YouTube. Коли моїх картин назбиралося вже близько пів сотні, однокласниця, яка працює у Волинській обласній універсальній бібліотеці імені Олени Пчілки, запропонувала організувати виставку. Той день я пам’ятаю й досі — він був наповнений щирими емоціями, теплими словами, зустрічами з друзями, колегами, знайомими й зовсім незнайомими людьми, які прийшли подивитися мої роботи. Відтоді щороку, аж до початку коронавірусної пандемії, відбувалися мої персональні виставки. Та найбільшою цінністю для мене завжди була і залишається підтримка рідних. Коли був живий тато — справжній господар і людина з великою душею — він щоразу щиро радів моїм новим роботам. Брав завершену картину і йшов показувати сусідам, із гордістю повторюючи: «Бач, моя донька ніде не вчилася, а які ж гарні картини пише!».
На фото: Мисткиня нерідко дарує свої картини або передає їх на благодійні ярмарки, підтримуючи добрі справи та допомагаючи тим, хто цього потребує
Свої картини художниця часто дарує або передає на благодійні ярмарки. Вона із задоволенням навчає малюванню всіх охочих, відкриваючи для них світ кольорів та нових емоцій. Недарма двоюрідна сестра Мирослава якось щиро зізналася: «Світлано, ти мене буквально “підсадила” на малювання — і це неймовірний кайф!». І в цьому немає нічого дивного. Малювання — це не просто хобі, а потужний інструмент психоемоційного відновлення. Воно допомагає знизити рівень стресу, заспокоїти думки, віднайти внутрішню рівновагу й гармонію в будь-якому віці. Під час творчості активізуються обидві півкулі мозку, пробуджується уява, зростає концентрація та з’являється простір для щирого самовираження. Дослідження підтверджують: малювання діє подібно до медитації — заспокоює, зменшує тривожність, допомагає впоратися зі смутком і щоденними переживаннями. Воно розвиває фантазію, креативне мислення, відчуття кольору, форми й композиції, вчить бачити красу у звичних речах. Для дорослих це ще й можливість зупинитися, відволіктися від метушні та зануритися в особливий стан, де час ніби сповільнюється.
На фото: Квіти та пейзажі — її улюблені сюжети, адже вони наповнюють душу теплом і натхненням
- Найбільше мені подобаються квіти та пейзажі, бо вони “торкаються” душі, — усміхається талановита краянка. — Особливо люблю краєвиди Баєва. До речі, до Дня святителя Миколая Чудотворця чоловік подарував мені велике полотно розміром 80 на 120 сантиметрів. Й все запитує, коли розпочну працювати. Я ж планую взяти відпустку й тоді візьмуся до роботи. Це буде наш місцевий краєвид. До речі, я вже сама навчилася натягувати полотно, грунтувати його. Ще мрію навчитися плести з лози кошики. Вже маю запас лози, тож скоро візьмуся до роботи. До речі, в січні, коли мала кілька днів відпустки, то гачком плела килимки.
На фото: На фото: На цьому просторому полотні незабаром постане мальовничий пейзаж рідного Баєва
У родині й досі з усмішкою згадують кумедну історію, що трапилася із сусідкою — бабусею Євою, якій нині 82 роки. Якось вона разом із донькою Танею вирушила до Польщі, у місто Вроцлав, прихопивши з собою картини пані Світлани як подарунки. Під час проходження митного контролю працівники звернули увагу на полотна й почали розпитувати: чи не мають вони художньої, історичної або музейної цінності, чи є відповідні експертні висновки і чи взагалі дозволено вивозити такі роботи за кордон. Родина намагалася пояснити, що це картини сусідки. І тут бабуся Єва, не вагаючись, мовила з простотою і впевненістю: «Яка ще музейна цінність? Тож Світланка Мефодьова малювала!» Схоже, саме ці щирі слова остаточно переконали митників, адже картини без перешкод продовжили свою подорож за кордон.
На фото: Пані Світлана — художниця, яка перетворює фарби на емоції, а полотно — на історію
Пані Світлана працює у Центрі надання соціальних послуг Торчинської селищної ради. У селі Білосток її картини прикрашають кожну кімнату районного будинку для людей похилого віку, наповнюючи простір теплом і світлом. Колеги щиро поважають і цінують її за професіоналізм та людяність, а підопічні безмежно люблять — вони тягнуться до неї, відчуваючи її добру, світлу душу й щиру любов до людей.
- До нас зі Сходу привезли кількох дорослих дівчат, яким уже за двадцять, і з’ясувалося, що вони не вміють ані читати, ані писати, ані рахувати, – зі сльозами на очах розповідає вона. – Тож нині ми з колегами докладаємо максимум зусиль, аби допомогти їм адаптуватися, навчитися найнеобхіднішого й відчути себе повноцінною частиною суспільства. Я жартую: мовляв, щойно навчу їх читати, писати, рахувати та «познайомлю» з годинником — можна йти на пенсію. Тоді, мрію, з’явиться більше часу для творчості. Хоча й удома справ вистачає: маємо конячку, дві кізоньки, садок і город — усе потребує догляду й працьовитих рук. Мама нині лежача, тож також потребує постійної уваги. Дуже виручає сусідка — бабуся Єва: вона приходить до мами в обід, коли я на роботі. Загалом мені неймовірно пощастило з людьми поруч — у нас добрі, чуйні сусіди. І наше село — найкраще. Бо ж красиве, особливо в теплу пору року, коли все довкола квітне й зеленіє. А ще — з давньою та цікавою історією, яку хочеться берегти й передавати далі.
