Цю привітну, завжди усміхнену й напрочуд вродливу жінку у Лаврові та навколишніх селах знає кожен, хто бодай раз звертався по допомогу до Лаврівської амбулаторії загальної практики сімейної медицини. Уважна та турботлива, вона ставиться до кожного пацієнта, немов до рідної людини. І не дивно, що її тут щиро поважають та від усього серця дякують за доброту й невтомну працю.
- Відверто кажучи, я не мріяла бути медсестрою, – розповідає Лілія Максимівна Сидорчук, сімейна медсестра, яка працює тут вже 22 роки. – Пам’ятаю, коли ходила в дитсадок, то хотіла в майбутньому працювати вихователем, бо мені дуже подобалася робота з дітьми. Коли пішла у школу, то хотіла стати вчителем. А коли закінчила дев’ятий клас, то вирішила вступати до Луцького медичного коледжу. Думка про те, що я допомагатиму людям, мені сподобалася. А ще було дуже приємно, що мене підтримали батьки. Вони просто неймовірні люди – завжди нас із сестрою підтримують, допомагають мудрими порадами. А ще, і ми це відчуваємо, щиро моляться за нас.
Навчання у коледжі ця привітна жінка згадує як чудовий, хоча й надзвичайно насичений період. Це був час постійних відкриттів: нові знання, цікаві практики, досвід, що зростав із кожним днем. Особливе місце у спогадах займають мудрі наставники — вони з батьківською турботою ставилися до вихованців, прагнули навчити, підтримати й надихнути на професійний шлях.
- Звісно, дисципліна була серйозна, однак загальна аура була теплою, домашньою, – ділиться приємними спогадами вона. – Після закінчення навчання, влаштувалася на роботу сюди. Відверто кажучи, спершу були певні страхи, бо ж, хоч я мала знання, однак не було досвіду і тому багато що лякало. А згодом з’явився досвід і працювати стало значно легше. Також радують тенденції, які спостерігаю за роки роботи. Останнім часом люди почали більш уважніше ставитися до власного здоров’я – стежать за тиском, не нехтують тими “дзвіночками”, які посилає організм, мами вчасно приходять з дітками на вакцинацію. І дуже боляче, коли приїжджаємо на виклик і дізнаємося, що людина буквально кілька хвилин тому померла. В час коронавірусу часто зауважувала, що людям була потрібна в першу чергу психологічна підтримка. Тому підбадьорювала, заспокоювала і всіляко намагалася вселити віру у те, що все буде гаразд. І було дуже приємно бачити, як людина буквально на очах заспокоювалася. Завжди кажу, що люди до медиків просто так не приходять, а коли приходять, то мають отримати і медичну і, при потребі, й психологічну допомогу. 22 роки в медицині – це, можливо, не ювілей, але це справжній шлях серця. Я не рахую свої досягнення званнями чи нагородами – для мене найбільша нагорода – це щасливі очі тих, кому змогла допомогти.
Сімейна медична сестра підкреслює, що медична реформа внесла в медичну систему багато плюсів. Зокрема, позитивним є те, що люди звертаються до сімейного лікаря, який спостерігає за хворим, веде анамнез хвороби, при потребі скеровує до вузьких спеціалістів. Звісно, не обійшлося і без мінусів – верифікація, тобто робота з документами, потребує багато часу. Однак пані Лілія з тих щасливих людей, які вранці поспішають на улюблену роботу, а вечором додому, де чекають найрідніші, які підтримують і надихають.
- З чоловіком ми познайомилися в клубі в селі Баківці, — усміхається жінка, розповідаючи про родину. — Він родом із Лаврова, я ж — із Радомишля. Наша зустріч була немов подарунок долі. Тоді я ще не знала, що саме ця мить змінить усе моє життя. Його погляд, усмішка, слово — все склалося так природно, наче ми знали одне одного давно. Відтоді поруч зі мною завжди є людина, яка стала моєю опорою і найріднішою душею. Він запросив мене на танець. І так почалося наше спілкування, яке згодом переросло у справжнє кохання. Коли мені було дев’ятнадцять, ми одружилися. Згодом у нас народився синочок, і нині він — наша гордість. Вчиться, працює тренером, суворо дотримується дисципліни, багато читає, прагне до нового. Чесно кажучи, іноді я й сама вчуся від нього.
Відтоді, як храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці став українським, Лілія Максимівна співає у церковному хорі, і цей спів для неї — не просто музика, а щира молитва. З теплом пригадує, як у дитинстві мама водила їх із сестрою до храму, розповідала про життя святих, наставляла бути добрими та милосердними. Часто повторювала прості, але глибокі слова: «Живіть по-Божому». У церковній громаді про Лілію говорять з особливою повагою — як про людину справжньої віри, щиру і напрочуд добру.
- Головне – робити усе відповідно до вчення Господнього і тоді усе буде добре, – переконана вона. – Скільки разів переконувалася, що яка б не була складна чи прикра ситуація, але помолюся і – допомога обов’язково буде! Мрію про щастя просте, щоб мир і любов панували в житті, щоб люди були здорові усі, а серце раділо добру й красі.
- Її набожність — від самого серця, — говорить настоятель храму на честь Успіння Пресвятої Богородиці в селі Радомишль, протоієрей Юрій Глова. — Від Лілії завжди йде лише світло і позитив. Вона завжди привітна, усміхнена, і разом із мамою ніколи не пропускає богослужінь. Окрім цього, Лілія дбає про благоустрій біля храму — і за цей час зроблено просто колосальну роботу. Разом з іншими парафіянками вона створює флористичні композиції до богослужінь і свят, тож наш храм завжди прикрашений живими квітами, що дарують особливу атмосферу. Я щиро тішуся, що маю таких відданих і талановитих парафіянок
- Лілія Максимівна – це справжня Людина з великої літери, Людина-Душа, – ділиться враженнями багатодітна мама з села Озеряни Ольга Дубіцька. – Вона світла, щира й надзвичайно добра. За роки своєї роботи медиком врятувала безліч життів, а її самовідданість у часи пандемії COVID-19 була воістину героїчною. Завжди на зв’язку, завжди готова прийти на допомогу вдень і вночі.
