Є дороги, які проходять не заради самої вершини. Є шляхи, які долають заради пам’яті, любові та людини, яка назавжди залишилася у серці. Жителька села Ратнів Боратинської громади Валентина Мартинюк піднялася на найвищу вершину України — Говерлу. Своє сходження вона присвятила пам’яті чоловіка Олександра Мартинюка, загиблого Захисника України. Для Валентини ця подорож стала особливою. Кожен крок угору був пов’язаний зі спогадами про коханого чоловіка, їхнє спільне життя та любов, яку не здатна забрати навіть смерть. Сходження відбулося у День пам’яті захисників і захисниць України. Саме цього дня Валентина хотіла бути якомога ближче до свого Олександра — до свого неба, як вона називає його. Особливим символом цієї подорожі став синьо-жовтий прапор, який жінка отримала під час поховання чоловіка.
«Я не знала, чи зможу це зробити, але мені дуже цього хотілося. Я була огорнута синьо-жовтим прапором — тим самим, який зі словами: «Прийміть цей прапор як символ держави, за яку загинув ваш чоловік» мені вручили на похороні. Увесь цей час він лежав біля фото Саші, і я боялася навіть брати його до рук. Але тоді відчула, що це саме та мить, коли він мені потрібен».
За словами Валентини, цей прапор став для неї символом присутності чоловіка поруч і джерелом сили під час підйому.
До цього жінка ніколи не ходила в гори. Наважитися на сходження їй допомогли зустрічі з іншими дружинами загиблих Захисників, а також участь у заходах, які організовують для родин полеглих і зниклих безвісти воїнів.
«У колі людей, які розуміють без слів, легше проживати біль і сум, що огортають. У кожного своя історія, але біль у нас спільний. Спільною була й наша мета — підкорити Говерлу в пам’ять про наших небесних воїнів».
Шлях до вершини був непростим. Лісова стежка поступово змінилася камінням і стрімкими підйомами. Поруч була подруга, а в думках — Олександр.
«Підійматися по камінню було нелегко. Здавалося, що ми вже майже подолали шлях, але це була лише Мала Говерла — «Говерлянка», за якою ще не видно самої вершини».
Коли сили почали закінчуватися, Валентина зупинялася, але продовжувала свій шлях. Вона записувала відео для чоловіка, ділилася своїми відчуттями та тримала біля себе прапор.
«Я ніби ділилася із Сашою кожною миттю, обіймала прапор — і це давало мені сили».
Попереду залишалося ще 800 метрів до вершини.
Коли Валентина нарешті піднялася на Говерлу, першою дією було дістати фотографію чоловіка.
«Коли я піднялася на вершину, то дістала фото Саші, щоб сказати: «Ми на Говерлі, ми це зробили! Я кохаю тебе». Я плакала від суму й радості водночас».
На найвищій точці України Валентина відчула особливий зв’язок із чоловіком.
«Я так високо до тебе піднялася, але ти ще вище — недосяжно вище. Та водночас ти завжди поруч, у моєму серці».
Для Валентини ця вершина стала не лише завершенням складного маршруту, а й символом того, що любов продовжує жити навіть після втрати.
«Я вірю, що він би пишався мною. Я на все життя запам’ятаю цей день, шлях до вершини й ту мить, коли ми з ним підкорили Говерлу».
Ця історія — про любов, яка сильніша за відстань, про пам’ять, яку неможливо забрати, і про силу, яка знаходиться навіть у найважчі моменти. Валентина піднялася на найвищу вершину України, тримаючи біля серця фотографію Олександра та прапор, який отримала в день його похорону.
Пишаємось силою та мужністю Валентини, її любов’ю до чоловіка та здатністю зберігати пам’ять про нього.
Вічна пам’ять Олександру Мартинюку та всім полеглим Захисникам України.
