Марію Андріївну Кость часто називають “хранителькою історії Озерян”. Ще б пак! Адже жінка, вчитель історії за фахом, досліджувала історію рідного села і зібрала грунтовний матеріал який сміливо можна видавати книгою.
- Історія села Озеряни великою мірою пов’язана із чехами, поселення яких тоді були по всій Волині, – розповідає привітна, усміхнена жінка. – Відбулося польське повстання і царський уряд, придушивши його, жорстко обмежив права учасників заколоту на придбання землі. В цей час земля на території Волинської губернії була дешевою, натомість в Чехії, яка входила до складу Австро-Угорської імперії, її вартість була чималою. Царська влада, придушивши повстання, почала шукати ту соціальну групу, яку можна було б протиставити полякам.
На фото: Марія Андріївна показує свою роботу
Цією соціальною групою стали чехи – представники “Гуситської братської церкви”. Вони були гарними господарями, зазвичай гарно освіченими, володіли передовими технологіями землеробства. До того ж їм обіцяли різні пільги у випадку переселення. Тож у 1860 році розпочався процес міграції чехів на Волинь. Перспективи виглядали для мігрантів дуже привабливими. Переселенці залюбки будували чималі, на чотири, бо й п’ять кімнат, будинки. Обзаводилися господарством, обгороджували свої обійстя. Їх відзначали як дуже працьовитих і охайних. А ще вони дбали про землю, дотримувалися правил сівозміни, мали гарний реманент. Їхні поселення були заможними, вони будували власні храми, відкривали національні школи, бібліотеки, хати-читальні, клуби тощо. У 1888 році на Волині жило 15524 чехи, у 1897 – 27000 чехів. На Волині з’явились чеські школи, почали виходити журнали, календарі, газети, друкувались книги. Однак згодом царська влада, зрозумівши, що як заміну польського населення чехів використати не вдається, позбавила їх усіх пільг.
- А далі розпочалася Перша світова війна, тоді революція, – розповідає Марія Андріївна. – Ще не так давно старожили розповідали, що в 20-30 роках минулого століття чеські громади, попри все, вели активне культурне, просвітницьке, життя. Тож в 30-х роках поляки почали ліквідовувати чеські сільради. Також почався процес розкуркулення чехів. Опісля розпочалася Друга світова війна. Далі – важкі повоєнні роки. Усе це пришвидшило повернення чехів на рідні землі. Натомість на Західну Україну у 1947 році почали переселятися підкарпатські русини. Переселення здійснювали на основі Договору між урядами ЧСР і СРСР. Жителям Підкарпатської Русі пообіцяли землю. І родини, які мешкали в краї, де бідний, кам’янистий грунт, залюбки погоджувалися. Мої батьки родом із села Рокитів і там 14 родин зважилися на переселення. Вони підписали документ про виселення, взяли з собою речі побутового вжитку, реманент, худобу і вирушили на Волинь. На станції Чоп людей і майно перевантажили в радянські вагони. В березні 1947 року ці родини прибули до станції “Несвіч”, а вже звідти у село Озеряни. Переселенців оселяли в будинках, де до цього мешкали чехи. Людям давали землю. Мої батьки мали три гектари землі, коня, реманент. Після переселення народилася я. До речі, пам’ятаю і коника, і батьків, які працювали на землі. Так було до 1951 року, поки не розпочалася колективізація. Тоді у нас забрали коня, реманент. Хотіли забрати і клуню. Тож переселенці, досвідчені і мудрі господарі, почали повертатися на рідні землі. Про повернення додому не раз говорили й мої батьки, однак я тоді навчалася в Луцькому педінституті й була проти переїзду.
Мама Марії Андріївни багато читала, відтак показувала гарний приклад дітям. А ще – любила розповідати про край, де народилася. Берегла традиції свого краю. Готувала тамтешні смаколики, співала пісні. Розповідала про минувшину. Тож не дивно, що донька вирішила стати вчителем історії. Коли закінчила історичний факультет, то отримала скерування на роботу – у село Залужжя Дубровицького району Рівненської області.
На фото: Книги про минувшину, які хоче прочитати
- Робота, спілкування з дітьми, приносило мені велике задоволення, – ділиться спогадами жінка. – А ще я зустріла свого майбутнього чоловіка – Іван працював вчителем фізкультури. Ми побралися, а через вісім років переїхали в Озеряни. Наступні вісім років я працювала в дитячому садочку в Баківцях, а тоді пішла працювати вчителем історії в Радомишль. Після виходу на пенсію працювала ще п’ять років. Разом із учнями працювала над дослідженням долі підкарпатських русинів, які добровільно переселилися на Волинь. На жаль, ця тема малодосліджена і потребує глибшого вивчення. Працюючи над цією роботою я зверталася до енциклопедій, різноманітних довідників, а також спогадів очевидців. Згодом, у 80-х роках, коли з’явилася змога дізнатися про “білі плями” в історії України, я була вражена тими жахіттями, які протягом століть чинила Росія по-відношенню до нашої Батьківщини. Відтак перестала ходити до чужинської церкви. Відверто кажучи, я й раніше не сприймала церковнослов’янської мови. У 1992 році постала Українська православна церква Київського патріархату, тож моя родина почала їздити на богослужіння до Свято-Троїцького собору в Луцьку. Залюбки слухала проповіді великого молитвеника і чудового проповідника митрополита Луцького і Волинського Якова (Панчука). П’ятого січня 2019 року у Стамбулі було підписало Томос про автокефалію Православної церкви України, який підтвердив незалежний статус ПЦУ як однієї з 15 помісних православних церков світу. Тож в Озерянах відбулися збори – люди вирішили перейти з УПЦ у ПЦУ. І коли це сталося, коли у храмі почала лунати молитва рідною, українською мовою, і я, і усі присутні відчули неймовірне духовне піднесення. Мене обрали церковним касиром. Молюся, аби якомога швидше закінчилася війна. Щоб усі захисники й захисниці повернулися здоровими до рідних осель. Щоб збільшилася наша церковна громада і ми зробили ремонт святині як всередині, так і ззовні.
Марія Андріївна з сумом каже про те, що нині влада недостатньо цінує тих, хто ціною власного здоров’я, а нерідко і життя виборював волю України. В Озерянах жила Катерина Хміль, вродлива дівчина, яка палко любила Україну і стала зв’язковою УПА.
На фото: Понад усе жінка мріє про закінчення війни і відбудову сильної і щасливої України
- Радянська влада запроторила її в табори, де вона провела десять років, – розповідає пані Марія. – Це була дуже розумна і освічена людина. Мені щиро шкода, що нині мало уваги приділяють вшануванню пам’яті про таких людей. Я завжди казала, що патріотизм розпочинається з любові до рідного краю, батьківського порогу, маминої пісні, рідної мови, культури. А такого зі знання минувшини свого краю, своєї Батьківщини. Якби ми добре знали історію Батьківщини, то нині все могло б бути по-іншому. Дуже хочу дослідити історію операції “Вісла”, зробити історичний екскурс щодо ікони Богородиці “Волинська”.
